Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський
У середині XIX ст. в'єтнамці зіштовхнулися з французами, що на час відволікло їх від експансії в Лаос і Кампучію. Комуністичний режим повернувся до колишніх планів в обгортці "інтернаціоналізму". "В'єтмін" вдерся до Лаосу вже у квітні 1953 року. Нейтралітет країни був порушений утворенням на її території до 1962 року інфраструктури — "стежина Хо Ши Міна", каналу проникнення північнов'єтнамських військ у Південний В'єтнам. Схід, південь і північ країни утримувалися повстанцями "Патет Лао".
В лютому 1971 року південнов'єтнамська армія перенесла бойові дії на територію Лаосу і Камбоджі. Американці знищили бази на "стежині Хо Ши Міна". Було взято величезні трофеї. В Лаосі на стороні американців активно воювали племена Мео. За французькою статистикою, населення Кохінхіну (Південного В'єтнаму) тільки на 37-38% складалося з в'єтнамців. Статистика комуністів претендувала на інший показник — 87% в'єтнамців по всій країні. Однак зона розселення племен починалася кілометрах у ста до південного заходу від Ханоя. Знаходилися вони на різних східцях суспільного розвитку.
Генерал Лавриненко якось потрапив у гості до племені, що дотримується матріархальних традицій. Це треба було бачити. Зріст у нього вищий за два метри, вага — кілограмів під сто п'ятдесят. Місцеві жінки ледь діставали йому до геніталій і могли робити мінет не нахиляючись. Тубільці, які позбігалися зі всієї округи, із замилуванням торкалися слоноподібних генеральських стоп. Вони вважали, що білу людину привезли для поліпшення місцевої породи. Вождь племені зі зрозумілої причини намагалася продовжити перебування генерала в гостях якомога довше, обіцяючи привезти його "потім".
В'єтнамський офіцер, який того супроводжував, не маючи в горах реальної влади, буквально валявся в ногах, благаючи вчасно повернути генерала, інакше з нього (офіцера) в Ханої голову знімуть.
Єдина причина незадоволення тубільних племен Індокитаю урядами своїх країн має універсальний для всіх країн третього світу характер. У просуванні цивілізації неминуче приходить момент, коли подальший прогрес означає оподаткування. А яким чином можна обкласти податком кочівників — мисливців і збирачів лісових плодів? На відсоток від викопаних коренів?
Насильницьке прикріплення до землі і трудова повинність викликали опір. Якщо бути відвертим, я не знаю, хто, крім горців, воював у Лаосі. З кого ще, крім в'єтнамців, був набраний "Патет Лао", залишається глибокою таємницею. Лаосці тоді, як певно і зараз, перебували під нівелюючим тиском буддизму. Чисельність урядової армії ледве досягала 4 тисяч чоловік, сили "Патет Лао" оцінювали в 10-40 тисяч.
До тридцяти відсотків чоловічого населення країни перeбyвaлo в ченцях. Заїжджого лаоського бонзу на базарі легко було вирізнити за дзвіночками на ногах, якими він відганяв комах, аби не чавити їх при ході. Коли лаосців почали мобілізовувати до армій воюючих сторін, вони, перед тим, як іти в атаку, стріляли в повітря, наївно вважаючи, що противник відповідатиме в такий же спосіб.
Полковник Боровець
КАЗАХСТАН
СУДНИЙ ДЕНЬ
Трубний глас замінювала сирена. В ролі архангела Михаїла виступав помічник чергового, прапорщик, який відчайдушно крутив ручку. Собакам на майданчику подобалось — вони дружно підвивали. В цей момент зграя ангелів-посередників із секундомірами влітала до казарми і, навчена досвідом, аби не затоптали, відразу ж ховалася в канцелярію. На десять хвилин казарма перетворювалася на "дурдом". По тривозі солдати хапали все підряд, щоб швидше одягтися і хутчіш стати в стрій.
Більше за інших страждали відповідальні за світломаскування: їм належало завісити вікна ковдрами (ковдри дорівнювали за розміром вікнам казарм). Вибігали в непарних чоботах, двох касках на голові. Найважче було видати зброю і записати, кому видано. Її, як і спорядження, хапали не дивлячись, номери записували свої, згодом у строю мінялися. Неймовірна тиснява, мат, стусани, штовханина — все це розподілялось у відповідності до старшинства, від більш заслужених до менш. Розлад посилювала конструкція казармених дверей. Аби не крали столи, тумбочки та ліжка, старшини забивали одну стулку. Наглухо забивали і запасні виходи: не приведи, Господи, днювальний вночі засне, тоді сусіди вкрадуть шинелі. Після викрадення вони могли зухвало в них ходити, позаяк потерпілий вважався опущеним: його називали "чайником", а гордовитого переможця — "Рексом". Щось вкрасти у сусіда вважалося доблестю. Кралося все, починаючи від телефону на тумбочці днювального. Особливим шиком вважалося поставити його в канцелярії та запросити туди командира потерпілої роти.
— Та це ж мій телефон.
— Та пішов ти...
Крізь двері можна було протиснутися тільки боком. З усіх трьох поверхів найгірше було мешканцям першого, їм усі звалювалися на голови і по них ішли ногами, не дай, Боже, комусь впасти або не одягти шинель у рукава — наступали і розривали до комірця. З третього поверху солдата скидали на другий і після цього на перший. Трьох останніх сарбазів за хівинською традицією били нещадно. За десять хвилин рота повинна була стояти на плацу.
В цей же час, поки ми шикувалися, авторота з гиканням, свистом і улюлюканням неслася в автопарк. Її, як тигр буйвола, гнали ротний і взводні. "Мазистам" діставалося найбільше: їм ще належало отримати акумулятори, кілограмів по сорок кожний. Несли їх худосочні солдати першого року служби, "діди" бігли до машин.
Більше за всіх від цієї системи вигравали каптери. Вони залишалися в роті, зачинялися на замки і спали, обжираючись тушонкою з маслом. За прострочку нормативу можна було набрати стільки балів, що вчення могло закінчитися для ротного не розпочавшись. Допоки прибувала техніка, рота приходила до тями. Вимагалося вивести всю техніку, тому до кожної машини на ходу чіпляли по два-три "несамохідних" засоби. З автопарку виповзала кишка зеленого змія. За авторотою гордовито, в хмарині даму, струшуючи землю, виїжджали МАЗи. Вони завжди були на ходу. У них, сук, навіть бокси були теплі — ракетна техніка.
Наступний етап — погрузка особового складу і провіанту — також сцена жахів. Слідом за командою "По
