Перша криївка (Екскурс в нашу юність) - Богдан Васильович Леськів
Звичайно, поганий чи просто нікчемний навчитель також може насіяти всілякого зела. Але це винятки. Ми, колишні учні Озернянської школи, з гордістю та благоговінням називаємо ім’я дорогого учителя української мови та літератури — Євгена Михайловича Макуха. Завдяки йому то були наші найулюбленіші уроки. Світ рідної мови та рідної літератури полонив нас і залишився для нас дорогим на все життя. Були й інші сумлінні педагоги, про яких ми згадуємо із вдячністю. Але свою політичну діяльність ми вели осторонь їх, тим більше після наших провалів, коли запахло смаленим. Вони, сердеги, так переживали за нас, співчували нам.
Самостійність у своїх діях, незалежність від старших — то була характерна прикмета нашої діяльності. Гірка наука провалів ще більше посилила нашу замкнутість. Якщо опісля ми за щось бралися (а таки не сиділи, склавши руки), то десятки разів переосмислювали. Бувало, несприйнятний всіма захід не виконували. Мене дивує сьогодні, приємно дивує, що не було у нашій компанії розколу, ворожнечі, звалювання вини один на одного. Якщо чесно та відверто, то найбільше камінців звинувачення могло полетіти у мою сторону. Не летіли, ніхто з моїх друзів по політичній діяльності у ті юні літа не звинувачував мене ні в чому, не дорікав. Хоча причини були не раз. Коли цю думку провести далі на літа і літа, то, очевидно, найціннішим, найдорожчим нам в усій цій політичній історії було те, що цих чотири десятки хлопців не розколювались, не відособлялись на групи чи то за принципом село проти села, вулиця проти вулиці і т. д.
Сьогодні ми з щирою повагою згадуємо тих, що уже відійшли з життя, згадуємо десятиліттями небачених друзів. А кожна зустріч — то, без перебільшення, велике свято. Є ж бо що згадати! Скупі рядки цих спогадів, дисципліна викладу історії (хай і підліткової, та все ж таки політичної діяльності) не дають можливості широко розгорнути милі серцю картини зустрічей, розмов, спільних дій у різних заходах з Михайлом Христиничем. Та й не він один з озернян тривалі роки був мені добрим та сердечним товаришем. Я щиро радів, коли вслід за мною у ряди студентів факультету журналістики був записаний Євген Дудар. І ми не були єдиними з нашого гурту юних «політиків», котрим вдалося здобути освіту у радянських вузах. Тут потрібно відзначити, що саме Євген Дудар своїм талантом гумориста, взагалі письменника сягнув висот нашої літератури, здобув всеукраїнське визнання. 3 Даниловець добрим товаришем чимало літ був мені Михайло Теличин. Ах, як давно ми з ним не зустрічались, не розмовляли. Беручись писати спогади про ЮнРУ, я й гадки не мав, щоб чітко окреслити весь склад цієї хлоп’ячої підпільної організації. Ніхто не знав тоді, не знає і тепер точного її складу. Раніше організація кожного села діяла цілком автономно, незалежно. Ділились досвідом ватажки, відвідуючи Озернянську школу. Але при цьому ніколи не називалось кількості учасників, тим більше не називав ніхто прізвища. Стихійно заведена така практика відносин сприяла тому, що ми уникнули значно серйозніших провалів та арештів.
Що дала кожному з нас кількарічна підпільна діяльність? Ми не здійснювали кардинальних, рішучих заходів в якому б то не було аспекті. В умовах, що згодом склалися, ми були, скажемо так, зацикловані на свої власні колективи. Сприйнявши від старших, від батьків добротну патріотичну «закваску», ми дуже серйозно працювали над тим, аби кожен член організації став щирим, повноцінним патріотом, жив Україною, жив для України. Добре сприяла цьому тогочасна багата підпільна література, яку нам постачали постійно. Сьогодні ми можемо впевнено, спокійно, з почуттям гордості сказати: всі хлопці з чотирьох десятків організації стали повноцінними членами суспільства. Не було у нас жадібних до збагачення, до грошей, любителів алкоголю чи наркотиків, котрі можуть на все махнути рукою заради вдоволення. Священними для них були слова Батьківщина, батьки, діти, рідна земля. Ніхто ніде про це патетично не вигукував, не писав, не заявляв. Такий висновок випливав з щоденного життя кожного.
Більшість із нас, хто ще залишився, переступив сімдесятирічний рубіж життя, і сьогодні можна впевнено робити саме такий висновок. Ми не були героями. Серед нас героєм був лише один Мар’ян. Ми — звичайні гвинтики суспільства.
Гарт, який нам підготувала доля у зовсім зелені, хлопіячі літа, дивно та міцно став визначальним на все наступне життя назавжди.
ФотоЧлени підпільної організації ЮнРУ с. Осташовець. Перший ряд сидять ліворуч: Петро Мороз, Богдан Леськів, Зиновій Шафранський, Мар’ян Дубицький. Другий ряд стоять: Петро Стефанишин, Петро Попович, Петро Шафранський, Володимир Драп’ятий, Мирослав Квасінський, Володимир Коваль.
Вертеп «десятки» с. Осташовець
Петро Попович і Мирослав Квасінський під час перебування в ув’язненні (червень 1955 р.)
«Терен» — Михайло Григорович Кучер. 1927 р.н., с. Загір’я. Загинув 16 квітня 1953 р. в с. Юзефівка (Йосипівка) Зборівського р-ну. Фото — вересень 1952 р. з архіву Євгена Дударя
Петро Шафранський (1931 р.н.) «трагічно» загинув в армії (серпень 1953 р.)
Дубицький Мар’ян — «Богданко», 1934 р.н., с. Осташівці. Фото — серпень 1952 р. (підпілля). Загинув 16 квітня 1953 р. в с. Юзефівка (Йосипівка) разом з «Тереном» та «Залізняком». Фото з архіву Євгена Дударя
Про автораБогдан Васильович Леськів народився 13 квітня 1932 р. в с. Осташівцях Зборівського району. Події, описані в книжці, поклали помітний слід на все життя автора. Документ про середню освіту здобував заочно. Після закінчення аспірантури не дозволили працювати викладачем, хоча з міністерства надійшло повідомлення: саме для нього намічалась посада викладача, на яку надіслано дозвіл. Потім усе життя — праця на найскромніших посадах районних редакцій Львівської, Хмельницької, Вінницької областей. Все життя займався дослідженням історії та теорії красномовства. Брав участь у численних наукових конференціях, надрукував десятки статей за темою в періодиці та наукових збірниках. За останнє десятиліття друком вийшли три словники фігур мови. Четвертий — найповніший
