Перша криївка (Екскурс в нашу юність) - Богдан Васильович Леськів

Це не було патріотичне, зверху, заздалегідь намічене завдання з глибоким політичним мотивуванням. То була просто моя радість, мені було дуже приємно та навіть радісно пояснювати юним, що таке журналістика, як її освоювати. Робив я це прилюдно, а згодом зумисне з редактором обговоривши це… І тут мені прийшла на допомогу, добре прислужилась одна фраза районного енкаведиста, переказана добрими людьми: «Якщо він ці заняття робить прилюдно, демонстративно, то добре. Це означає, що він їх не учитиме націоналізму». Дуже мені прислужилась та фраза; хоча я тоді, а тим більше тепер, готовий стверджувати, що у Радянському Союзі були не тисячі, а мільйони прекрасних нагод виховувати справжніх патріотів і не потрапляти під знамените клеймо.

В усякому разі — у Полонному, під надійною рукою Петра Макаренка я взявся з ентузіазмом вчити журналістики, навіть літературознавства старшокласників. Пам’ятаю, що одного року у моїй школі нараховувалось восени 56 учнів. Після уроків вони приходили до редакції (добирались з села коли раз, двічі, а коли чотири рази на місяць). То було моє спасіння після втрати всіх надій на Львівський університет. У червні, коли закінчувалось шкільне навчання, а отже, і нашої школи, найбільш завзятих та щирих прихильників журналістської професії я водив у туристичний похід Карпатами. Здається, для них, так само, як для мене — то були прекрасні миті життя. Приходив наступний рік, починалась нова школа. Коли довелось перебиратися на Немирівщину, я тут за інерцією також взявся за школу юнкорів. І тут були походи в Карпати, були незабутні враження. Не можу стверджувати, що здатний назвати число своїх учнів. Їх було тисячі. Одні запам’ятовували на все життя той час, а інші через рік-два уже сумнівалися: а чи були ті заняття цікавими та корисними? Трапився такий майже анекдотичний випадок. Одна колишня учениця моєї школи (навчалась у педучилищі у Немирові, поки його не перевели у Вінницю), а згодом вступила до університету. Я абсолютно не стверджую, що у виборі професії дівчиною була моя заслуга. Зустрілась вона на сесії з немирівськими журналістами. Згадали ту мою школу. Та дівчина доволі скептично висловилась про цінність тих занять. Мені було трохи прикро це чути, та згодом забулось. А років через п’ять приїжджає з Калинівського району вчитель-пенсіонер. Шукав мене. Не знайшов, переказав директором заочної школи: його донька народила сина і назвала Богданом, аби вдома був свій Богдан Васильович…

Вийшовши на пенсію, відійшов від редакції районної газети, та контакти з учнівською молоддю мимоволі продовжувались. Тоді народився при районній дитячій бібліотеці своєрідний гурток для літературно обдарованих дітей. У той же час появилось на громадських засадах видавництво «Буг-Дан», в якому за два роки вийшло на спонсорські кошти два десятки книжок, переважно молодих талантів. Одним допомогли ті книжечки вступити у вінницькі вузи, іншим у київські. Звичайно, спонсорів для такої справи шукаю я. У районі виявилось 14 чоловік, що повірили в майбутнє тих юних талантів.

На 72-му році життя думаю собі: а може, вже досить?! Заняття в гуртку при районній бібліотеці я передав вести дочці Лесі.

Конкретно визначена тема, політична значимість проблем, торкатися яких мимоволі доводилось, зумовлюють ту скупість та навіть сухість викладу матеріалу, такого дорогого та близького нашому серцю. Окрім сумного та навіть трагічного, скільки там, у нашій юності, було веселого, радісного, дзвінкого, наче рідна пісня, світлого та ясного, наче промінь сонця! Ми були бадьорими, ми були щасливими, а не лише заплаканими та заляканими… Оглядаючись на давно пережите, я з подивом визначаю одну особливість. Тих декілька літ нашої зеленої юності мали великий, дуже великий вплив на наступне життя кожного з нас…

Гляньмо на ситуацію збоку, без пристрастей та емоцій. Чотири десятки хлопців з чотирьох сіл захопилися політичними іграми, створивши підпільну організацію, звичайно, ворожу до держави. Мова далі не йде про те, що ніхто з них, тверезомислячий, не схопився за голову та не вигукнув: «Ах, братва, як це небезпечно!» Мова піде про обачність та і звичайний страх, що невідлучний від кожного, наче його власна тінь. Чи були ми обережними, вдумливими та передбачливими у ті перші повоєнні роки? До певної міри так. Взагалі-то намагались бути такими, але як часто хлоп’яча бравурність, легковажність ставили нас на саму грань… Ще крок, ще два — і велика біда. Доволі часто нам щастило. Та стався перший провал, потім другий. Ось тоді ми кардинально переосмислили свої юнацькі ігри у політику. Ми якось враз і дуже серйозно зрозуміли, усвідомили, що таке конспірація і яка вона важлива для підпільної діяльності. Ще і ще раз хочу підкреслити, наголосити, якою вдалою та вчасно придуманою була наша легенда про ЮнрУ. Після провалу ми десятки, сотні разів втовкмачували кожному з наших членів і тим близьким людям, що знали про нашу діяльність, що нашої юнацької підпільної організації уже не існує. Місяць, рік, два тому ми розпустили і припинили ії існування. Такий був парадокс: ніколи наша юнацька спілка не була такою мобільною, організованою, дисциплінованою, як після провалу. Всякі збори та засідання (дивно, але їх, здається, проводилось значно більше, ніж раніше) починалися та закінчувалися, наче молитвою, нагадуванням усім: не існує більше ЮнРУ!

Ця тактика мала позитивне значення і в іншому плані. Згодом ми ніколи не заводили розмов, тим більше колективних, про цю нашу політичну діяльність, якою б вона майже дитячою та примітивною не була. Я не приписую це нашій боязні у радянські часи. І пізніше була мовчанка. А швидше я назвав би це дисципліною кожного з нас. Ми навіть втратили орієнтири, по яких можна було б визначити початок існування ЮнРУ. Ні дня, ні року, ні місяця. Не така-то вже важлива дата, але цікаво було б знати. Не друкувались у газетах жодні матеріали в часи незалежності. Не погоджусь, коли хто скаже: забули зі страху, чи через байдужість. Ні! То була інша причина: повага, пошанівок, поцінування усього того, що увібрала в себе наша юність. Усе, схоплене нами тоді, вплинуло на нас, виховало нас, загартувало на все наступне життя. Добре чи погано, це вже судити тим, хто поруч з нами йде…

Звичайно, у кожного з нас були батьки та чимала рідня, що постійно, повсякчасно піклувалися про нас. Була школа, учителі мали великий, дуже великий вплив на кожного, хто