Перша криївка (Екскурс в нашу юність) - Богдан Васильович Леськів

На все життя я запам’ятав таку просту річ: найдорожчий подарунок для мене — потрібна книга.

За свій вік я прочитав багато прекрасних, мудрих, цікавих книжок. Траплялися сірі, дрібні і змістом, і словом. Але головні житейські мудрості я не вичитав, а почув від батька, матері, звичайних селян. За два дні до смерті матері я навідався до неї в Озернянську лікарню. Тихим, байдужим, абсолютно спокійним голосом вона сказала: «Я вже не хочу жити».

Коли ми з батьком обговорювали якісь труднощі, прикрі перешкоди, що ставали на шляху, він незмінно повторяв: «Нічого, Богдане, якось переживемо». Безконечний песимізм та безконечний оптимізм. Як часто вони потрібні людині!

У другій половині сорокових років у нашій організації відбувався процес, який я назвав би заземленням. Ми все більше опускались із захмарних висот наших мрії, фантазій, реальніше дивились на конкретні факти навколишнього життя. Зростав авторитет «десятки» у громаді. Тепер уже старші парубки не наважувались потовкти когось з наших. Ми ставали дружно на захист, давали здачу. У такому азарті раз ми мало не переборщили. Один сіренький чолов’яга, що не мав авторитету в селі, пробував при радянській владі розжитися на нього. Працював він чи то головою сільради, чи був «стрибком», в усякому разі — брався всюди наводити порядок. Десь на якомусь заході побив кількох наших хлопців. Тут заграла в нас амбіція. Вирішили його провчити. Мало того — «провчити». «Прибрати більшовицького прислужника», — хтось сказав, на те й пристали. Вивчили дорогу, якою він добирався додому, та зробили засідку.

Того вечора він повертався з роботи на коні, дорогою, що проходила поруч місця засідки. Ми з Мар’янм знайшли на березі річки Осушки місце, де можна під берег заховати тіло. Наступні дні, зваживши всі за і проти, признали це авантюрою, що може нам дорого коштувати. Той наш «захід» згодом, при другому провалі, став відомий енкаведистам, на ньому вони мали намір завести карну справу на нас. Багато зусиль довелось мені прикласти, аби все виглядало хлоп’ячими пустощами. Зрештою, заздалегідь, коли нависли загрози викриття нашої діяльності, я безконечне число повторяв хлопцям: ми хотіли того мудрака лише трохи налякати. Здається, повірили вони в це.

Хлопці добре привчились до дисципліни, і я не переставав придумувати нові тренувальні заходи. Так у селі давно велося, що хлопці та й підлітки через друзів, рідню на весіллях намагаються роздобути пляшку-другу горілки. Напередодні я повідомляв хлопців: сьогодні на весілля для вас — сухий закон і хай би хто — хоч чарку вина. Іншого разу повідомляв: всім можна, крім мене. Третій раз усім була воля. Порушень не виявлялося. А щоб п’яним хто появився з наших — того ніколи не траплялося.

Підпілля тримало нас під пильною увагою, вважали, ще саме з цією молоддю потрібно найбільше працювати. Як тільки у місцевої боївки з’влялись нові матеріали, їх передавали для вивчення нам. Хоча це трималося у строгому секреті, але ми знали: найтісніші контакти з повстанцями підтримує Мар’ян. Не дивно, що згодом він увійшов у їхні ряди. Але це не була груба, напориста агітація. Можу з усією серйозністю стверджувати: ні до кого з решти дев’яти наших такої мови ніхто не заводив. Інша справа, що ми на своїх зборах час від часу думали вголос: що нам далі робити? Були два основні погляди на наше ближче майбутнє. Мар’ян рішуче та завзято заявляв: треба нам йти у повстанці і боротися з ненависним ворогом. Я стверджував: підпільна боротьба видихається, завмирає. Все менше і менше діючих боївок. Піти — щоб загинути? А може, нам потрібно для народу жити, з народом жити. Побачимо, як складеться жигтя, міжнародна обстановка, якою буде політика. Ще один аргумент був у мене, якого я не називав, але який усі знали. Ми ще не були дорослими, змужнілими чоловіками. Один Мар’ян серед нас був відчайдушний, безстрашний. А нас лякала і темна ніч, і засідка, і тісна криївка.

Криївка — то було майже магічне слово, що викликало у нас особливу повагу. Що то була за підпільна організація, яка не мала своєї криївки?! Такий настрій панував у товаристві з перших днів нашої діяльності. Не дивно, що незабаром постало конкретне питання будівництва криївки. Ніхто з нас не бачив основного схову підпільників, не побував там, навіть мимохідь не бачив. Це, якось, не було перешкодою для нас. І врешті остаточно вирішили: будуємо криївку в Озернянському лісі. Останнього вимагало наше романтичне уявлення про життя повстанців. І ось наступив той момент, коли ми сказали собі: «пора!» Роздобули необхідні матеріали, підібрали у лісі затишне місце, побудували першу у своїм житті криївку для підпільної діяльності і, якщо бути об’єктивним, справедливим в оцінці тої діяльності з юнацьких молодих літ, забули про неї. Жодного разу, ні для якої б там не було мети не використовували її.

Тільки згодом, тільки постфактум ми дізналися, який рейвах підняли енкаведисти області навколо тієї криївки, як вони заметушилися, і тривало це довший період. Ні слуху, ні послуху не доходило до нас, а в уяві обласної служби державної безпеки ми були хитра, безпардонна та зухвала супротивна сторона. Вони полювали за нами, влаштовували тривалі засідки, пошуки вдень і вночі, а ми сумирно дрімали у материних перинах, і навіть сни страшні нам не снилися.

Але час просувався вперед. Половина нашої групи згодом стали навчатися після початкової Осташівської — в Озернянській школі, яка поступово ставала повною середньою. Нові друзі, новий світ зацікавлень. Нові знайомі з Озерни, Даниловець, Мшани поступово дізнаються про нашу організацію ЮнРУ. Чи потрібно дивуватися, що вони загорілися бажанням щось подібне створити у своїх селах? За якихось півроку ми вже гордилися тим, що наша юнацька підпільна організація, охопивши чотири села, нараховувала близько 45 членів. Все було приблизним, відносним. Оскільки все починалось в Осташівцях, при тому на кілька років раніше, то зрозумілим було те, що до мене найчастіше зверталися за порадою, за досвідом, як створювати відносини зі старшими, з батьками, а головне — з підпіллям. Іноді мене визнавали за керівника всієї організації ЮнРУ, але ні офіційного титулу, ні керівної ради тощо ми ніколи не вибирали. В усіх ситуаціях організації інших сіл діяли автономно. Крім спільної назви (ЮнРУ) у нас нічого спільного не було. Осташівська група мала навіть свою клятву, навіть чудернацький жест рукою