Перша криївка (Екскурс в нашу юність) - Богдан Васильович Леськів
Може, це була розумна, передбачувана обережність, а може, звичайні лінощі. Не наважусь сьогодні робити висновок. А що так стало, то й добре.
Перший провалНаше постійне заземлення, тобто прагнення уконкретнити свою діяльність, побачити її в інших ракурсах тощо природно та закономірно вело нас до все більшого розкриття себе як організації. Тож чи потрібно дивуватися, що наступив провал. І перший раз, і другий — то була для нас катастрофа. Але я хочу категорично сказати те, що я раніше твердив: жодної людини в цьому я не звинувачував і не звинувачую. Необережно сказане слово, підла підступність ворога, але ніколи не було зради. Два важких провали понівечили життя на довгі роки… Але було і щось таке, що дає нам право сказати: ми не здалися, ми вистояли з честю. І підтвердженням цього у нас є залізний аргумент, золотий аргумент! Цілісною, не розкритою ворогом до кінця існування радянської влади, залишилась Озернянська підпільна молодіжна організація ЮнРУ у складі 17 чоловік. Очолював ії Євген Дудар. Коли б не вони — не один мій недоброзичливець кинув би у мене каменем. Навіть пробували…
Другий провал… Мене не арештовують, а викликають з армії у далекому Нерчинську на очні ставки, допити у Тернопіль. По 2-3 години щоденно, і так — цілий місяць. Найголовнішим для мене було: аби я словом не обмовився, аби хлопці, що перебували під арештом, не натякнули на озернянську таємницю. І нам вдалося її зберегти! У тому багатотривалому психологічному двобої то був, очевидно, наш найбільший успіх, навіть перемога. Скільки на це пішло душевних сил, розумової напруги… Можливо, мені було трохи прикро та сумно, що уже в час незалежної України, коли більшовицький страшний кошмар залишився далеко позаду, ніхто з наших озернян не підійшов до мене з простим щирим словом подяки… Не підійшов…
Перший провал — ось що нас протверезило, остаточно посадило на землю, змусило всі зусилля спрямувати на те, аби оберегти хлопців від арешту, від тюрми. Яка хистка, часом ледве помітна грань відділяла нас від біди. Той епізод у Мшані був простим, примітивним, я ніколи не висловлював докору хлопчині за те, що він ляпнув зайве, необдумане слово у присутності районної міліції про нашу організацію. Його побили добряче і він дещо сказав. Але вистачило йому мужності та чесності негайно розшукати Степана К., керівника нашої мшанецької групи, і до найменших деталей усе розповісти. Степан прийшов до школи, розповів нам. Сподіватися, що міліція не подасть відомостей енкаведистам, було марним. Негайно стали готуватися до можливого арешту. Мали ми на це, як потім виявилось, два тижні. Перше, що я сказав усім і постійно повторював скрізь, де ми лише збиралися: ЮнРУ припинило своє існування, організація розпущена. Це мало трохи трагікомічний відтінок: свою «десятку» я збирав вдвоє, втроє частіше, ніж раніше, давав різні розпорядження, команди голосом і тоном набагато різкішим, ніж раніше, а мова йшла про те, що нашої організації не існує. То — в минулому. Я зобов’язав кожного хлопця подивитися вдома, аби де в шухлядах столу не затрималось якої в підпіллі видрукуваної літератури, листівки тощо. Ах, як я правильно, розумно говорив це усім. Лише сам собі незабаром підсунув таку свиню, що лише дивом уникнув тюрми.
Два тижні, йдучи додому зі школи, ми мали годину часу (спільної дороги), аби все обговорили до деталей, як нам поводитися на майбутньому допиті. Здається, нічого не залишили поза увагою. І ось настає день, коли нас з Степаном Квасницьким посеред уроку викликає директор школи. Заходимо в його кабінет, там сидять два мордовороти у білих кожухах, фізіономії розчервонілі, очевидно, добре випили. Вони відразу до нас: «Вас викликали у військкомат. Чому не з’являєтесь?» Не дуже-то слухаючи наші пояснення, кажуть нам: «Ось ми зараз повертаємось у Зборів, поїдемо разом». Ситуація гранично зрозуміла. Тоді автобуси ще не ходили, основне сполучення — залізницею. Залізнична станція розташована на окраїні Озерни по дорозі до Осташовець. Десь близько кілометра ходьби. Добре розуміємо ситуацію. Степан йде мовчки, ні слова. А мене наче ґедзь укусив — сміюся, кручуся, розповідаю всілякі історійки до ладу і не до ладу. Енкаведисти мовчать. На станції чекаємо поїзда. Нам ніхто не сказав, що ми арештовані. Перевіряю нашу охорону. Голосно кажу: «Іду в туалет». Один вийшов за мною з почекальні. Я спокійно повернувся, але не заходжу у зал. Затіяв собі таку гру: йду по рейці в одну сторону 20 кроків, потім — в іншу. Зробив таких розважальних переходів, мабуть, із 20. А коли відійшов на чималу віддаль в бік свого села, — як чкурну за будинки, що біля станції. Десь приховався, а коли поїзд помчав із Степаном та двома його охоронцями, — бігом подався до Осташовець. Маму, що була вдома, я з порогу ошелешив: «Йду сьогодні в партизанку». Мати у сльози, в плач. Далі я здійснюю безглузду річ, що мало мене не погубила — видобуваю з надійного тайника всю підпільну літературу, яка була в мене, кладу її у шухляду тумбочки. Сиджу вдома безвільний, розгублений. Аж прибігає мати до хати та повідомляє мене: «До сільради приїхав на санях якийсь міліціонер, заглядає на наше подвір’я». Сільрада знаходилась через дорогу від нас на горбочку. Я негайно вискочив на подвір’я та кинувся на городи. Той посланець помітив мене, скочив за мною, стріляючи в повітря. На городах лежали глибокі сніги, і мої біги швидко закінчилися. Зайшли до хати, енкаведист почав переглядати папери, що знаходились у тумбочці. Господи! Я ж туди поклав брошури УПА! Гарячково шукаю виходу. Ще той нишпорка не закінчив перевіряти першої шухляди, я суну йому під ніс другу.
— «Поклади на ліжко».
Кладу, а разом з шухлядою кладу і той страшний зошит з брошурами, який я непомітно забрав з нижньої шухляди і притримував знизу пальцями обох рук. Вдався трюк, я непомітно засунув небезпечні папери під подушку. Далі я так знахабнів, що за черговим разом витяг непомітно том енциклопедії Кубійовича. Правда, коли я його зсував за перини, він стукнув. Енкаведист став, глянув за ліжко, підняв енциклопедію Кубійовича. Енкаведисти тоді мало звертали уваги на книги, віддруковані
