Перша криївка (Екскурс в нашу юність) - Богдан Васильович Леськів
Можна лише здивуватися, як там, в обласній службі безпеки радянської держави, освоювали, пережовували одержану з озернянського лісу інформацію. Значно пізніше на кілька років ми взнали, яка веремія вчинилась навколо першої криївки підлітків. Правда, все починалося значно раніше. Ми задумали будувати своє найпотаємніше місце і почали легко, безтурботно, по-дитячому наївно. Це я роблю такий м’який перехід, аби не виказати, як болюче я пережив нерозумні, необдумані перші кроки. Хлопці у всьому слухались мене, і тільки мене. Дружно, енергійно, по-молодецьки накинулись пізньою вечора на штабелі дощових щитів біля озернянської залізничної станції. Дружно… по-молодецьки, але таки треба признати: не без остраху. В ті часи автобусного сполучення в районі ще не було. Всі, хто приїжджав у наші села і виїжджав назад, користувалися залізничним вокзалом. Тут будь-коли можна було зустріти і міліціонера, і енкаведиста. Не дивно, що ми спішили якнайшвидше відійти від станції. Дев’ять хлопців вхопили перед себе по оберемку дощок і поперли прямо на ліс через поле озимини. Це щось понад два кілометри віддалі. Ніякого оправдання собі, як керівнику хлоп’ячої групи, я не знаходив, коли згодом безконечне число разів повертався до тої ситуації. Зовсім забути про конспірацію, про замітання слідів. Яке там замітання? Дев’ять молодиків йшли поруч один одного від станції аж до самого лісу! Як на розумних, досвідчених підпільників, то досить було пройти дорогою паралельно до залізниці у напрямку нашого села 300—400 метрів до камінного моста, а там дорога направо веде до самого лісу. І не подумав, не погадав ніхто з нас (а в першу чергу я!).
Дійшли до лісу, заховали у кущах принесене та спокійно вернулися додому. Отут почалося все загадкове, яке не просто пояснити. Залізничники по обов’язку служби, а може, як сексоти, донесли, куди слід. Виїхала спеціальна група виясняти все на місці. Отут починається загадка. Невже серед тих енкаведистів, а потім в обласному управлінні не знайшлося ясно думаючої людини, яка б здогадалася: то хлоп’яча затія. Прийняли все на повному серйозі. Не інакше, як сприйняли бандерівців за наївних, примітивних супротивників, котрі й кінців заховати не можуть. Ми собі спокійно хропимо на материній подушці, а що тут робиться в лісі, біля нашого тайного місця — і не снилося нікому. Повний календарний місяць організовувались засади. Дев’ять слідів по озимині — то вже багато. А могли ж бо йти один за одним. То скільки ж їх ту криївку береться будувати? Не знаю точно, але задіяні були солідні сили. Розставлялись секретні групи по перехрестях лісових доріг, на його околицях. Та і в основному загоні не десять автоматників знаходились. Були напоготові військові підрозділи і в Зборові, і в Тернополі.
Можна здогадатись про психічний стан тих вояк: кулі в таких сутичках літають в обидві сторони, гранати — також. Година за годиною лісової тиші, а кожний окрик нічного птаха, кожний шелест миші — стрес, напруга, палець дрижить на спусковому гачку. Хвилина за хвилиною, година за годиною. І так — тридцять днів і тридцять ночей. Приходить кінець годин засади, солдат каже собі: слава Богу, минулося без пригод. Начальство нервується: десь, в чомусь перехитрили їх кляті бандерівці. Кожний, старший по чину шпетить молодшого. Не думаю, що за ту операцію навколо нашої криївки комусь з тернопільських пінкертонів медаль дали, чи додаткову зірочку на погони. Скоріш за все, сяк-так зам’яли справу, не назвавши, хто ж це на початку дурня зваляв, прийнявши хлоп’ячу витівку за дії дорослих підпільників!
На війні взагалі, у бойових ситуаціях це так небезпечно може бути — мати супротивника за дурня. Мимоволі сам дурнем стаєш. Звичайно, генерали і полковники у засадах не сиділи. Їм легше це проходило, а солдатня і скрипіла, і коптіла. Пригадую ще одну ситуацію, коли підпільники з честю вийшли з психічного двобою. В Осташівцях та вулиця, яку називають Підгори, на значній віддалі має лише один ряд хат. 3 другого боку — справді чимала гора, крута, покрита травою. На вершині її, уже на орному полі, бандерівці влаштували свою криївку. Сексот виказав, та засідка була невдалою, усі хлопці вийшли з-під обстрілу, скотилися по траві додолу, а далі — через вулицю на поле і побігли пшеницею, що покривала поле. Вранці енкаведисти влаштували переслідування. Але ж піти у весь зріст — по-перше: здалеку побачать, стрілятимуть, по-друге, зненацька не застанеш їх на перепочинку. І — команда енкаведистам: по пластунськи, на колінах повзти слідом. Сім кілометрів тягнувся той слід. Там, перед сусіднім селом, слід зійшов на долину і… загубився. А наші хлопці ось що зробили: долиною повернулись до Осташовець і на весь день заховалися на кладовищі, що знаходиться за метрів двісті від центру села. Хитрість, кмітливість в парі з відвагою — то дуже важлива справа у підпільній діяльності. Нам бракувало і одного, і другого, і третього. Але нас виручало щось інше.
На той страшний для нас місяць ми абсолютно забули про намічену справу, про заготовлені дошки. Досі мені дивно, досі не можу збагнути, чому про неї ніхто з нас не згадував, ну, буквально ні словом не обмовився. Пішли ми у ліс спочатку перевірити, чи є дошки, десь так через тиждень, як енкаведисти зняли засаду. Заготовили нову порцію лісоматеріалу, не підозрюючи, не здогадуючись, що тут місяць товклися військові загони. Вони ж бо ніяких слідів не залишили — ото в них напруга була, ні присісти, ні лягти! Ще через тиждень ми гуртом викопали відповідне сховище, обладнали верх, зробили вхід, якого зблизька годі було пізнати. Пішли додому та забули про ту справу. Енкаведистів області знову ж муляла та справа: хто вони, де вони, як вони? Провокація з Петром П. допомогла їм вияснити справу до кінця.
Не буду описувати, з яким настроєм я їхав з далекого сибірського Нерчинська на виклик Тернопільської служби безпеки. Листом мені рідні пояснили ситуацію. Не арештували, отже є ще якась надія, хоч було безліч сумних, трагічних новин. Подумки я все перелопачував факти, які могли засвітитися через Петрів провал, але була надія, що озернянські хлопці не засвітились. Ніколи, ні до того, ні опісля я не повертався до рідного Тернополя так, як того разу. Вже не загальна, глобальна проблема (А що зі мною буде? Посадять чи не посадять?) лягала важким каменем на серце. Я був до краю напружений і діяльний у розумовому плані: десятки разів кожний момент із спільно пережитого осмислював, розглядав. Гадав, уявляв собі, як вони трактуватимуть.
Мушу відверто визнати, що мені якось так
