Перша криївка (Екскурс в нашу юність) - Богдан Васильович Леськів
Найбільшим горем і болем, найбільшою трагедією для нас у той час була загибель Мар’яна. Рідні мої повідомили в листі мені коротку і страшну новину: нема Мар’яна. У Тернополі на допитах мені показали фото мертвого друга та запропонували підписати акт упізнання. Я підписав. Не знаю, чи ця формальність справді була потрібна їм, чи вони просто хотіли вплинути на мою психіку. Вплинули. Я ще з більшим завзяттям взявся за те, щоб не стало відомим їм те, чого вони досі не дізналися. Ах Мар’ян наш, ах, Мар’ян.
У нашу «десятку» він влився пізніше від інших, був наймолодшим. Мудрий, вольовий, рішучий. Він ніколи на вискакував поперед іншими, любив помовчати на наших зборах. Не скажу, що ми відразу стали прислухатися до нього, негайно виконувати його пропозиції, але й не затискали. Багато, дуже багато що з того, чим ми займалися, було до душі йому, тому він пристав до нас. У нього складними були сімейні обставини. Батька, одного з перших після війни в селі, заарештували за
підтримку бандерівського підпілля. Якось швидко, через кілька років він загинув у сибірських холодах. 3 нас багато в кого (в тому числі і в мене) рідні перебували на засланні, у Гулагах. Мати Мар’яна з малою дочкою переховувалась у Данилівцях, а Мар’ян жив у двох селах. До Осташовець остаточно він так і не повернувся. Становище у нього майже з дитинства було підпільним, то чи треба тут дивуватися з його остаточного вибору?
Початок п’ятдесятих. То все-таки були п’ятдесяті. Ми в своїй організації серйозно задумувались, як бути, чим надалі зайнятись. Я на основі того, що підпілля УПА завмирає, гинуть останні боївки, робив висновок на наших зборах — нам потрібно триматися народу. Подивитися, які будуть обставини. Знайдемо можливість прислужитися Україні, виявити свій патріотизм. Мар’ян стояв на своєму: йти у підпілля, зі зброєю в руках відстоювати те, що нам найдорожче.
І Мар’ян пішов. У наших підпільників існувало тверде правило: набагато обережніше поводитись з тими, хто був у руках енкаведистів. Не дивно, що після першого провалу, а ще наших виступів у школі, у сільських клубах Осташовець, Мшани, зв’язки перервались. Але близька до Мар’яна людина переказувала одну сумну розмову з Мар’яном. Він сказав: «Богдан був правим. Але я вже не поверну з обраної дороги». Дізнався я і про епізод, що дуже боляче вдарив нашого друга. Поспішаючи з далекого переходу, він разом з друзями на самому світанку заскочив у хату сім’ї, яка з особливою шаною ставилась до них. І ось тут слово по слові відбулася розмова, яка-просто приголомшила Мар’яна. Молода мати розговорилася і… розплакалася: «Дорогі мої хлопці! Я вас люблю, ццо хочете, зроблю для вас. Але гляньте, яка славна моя Ганнуся, кохана моя донечка. Я ціпенію від страху, що може трапитися так: хтось викаже ворогам, що ви є. Обступлять хату, почнуть стріляти. Якщо нас з Ганнусею поб’ють, то ще не найстрашніше. А якщо нас вивезуть на люті сибірські морози? А якщо її, кровинку мою, заберуть від мене, віддадуть у ті «приюти», де і нас не буде, і рідної пісні вона не почує, не навчать її. Дорогі мої, рідні, любі мої! Подаруйте нам трішки спокою та надії…»
Для Мар’яна то був такий удар, якого він ще не зазнавав у своїм життю. Звичайно, хлопці поспівчували бідній матері, не заходили більше. А Мар’ян просив знайомих, надійних людей, і вони час від часу діставали йому то ляльку, то ведмедика, то ще якусь іграшку. При нагоді підкидав під грушу, на якій була влаштована гойдалка. Перший раз Ольга, мати Ганнусі, подумала: сусідня дівчинка забула. А за другим, третім разом здогадалася: то подарунок того наймолодшого партизана, що такими страдницькими очима дивився на неї, на Ганнусю. Довго оплакувала ті дитячі іграшки. А Ганнуся чомусь найбільше їх любила. Бувало, не засне, якщо котроїсь із них немає поруч. Мати знизувала плечима і казала собі: «І що воно, дурненьке, може в цьому розуміти?»
Уже значно пізніше, коли повернулися додому, хто з армії, а хто з тюрми, ми збирали по крупинці відомості про нашого друга… Він був найвідважніший з нас, відчайдушний та завзятий… Поповнив ряди тої стотисячної армії, що загинула у нерівній боротьбі… Ми ще мало ведемо мови про те, що це були найкращі сини народу, які поклали на вівтар Вітчизни найдорожче, що мали.
Найкращі… Це не просто слово для урочистого моменту. Мар’ян у нашій десятці таки був найкращим, найгіднішим за чоловічими якостями. І за розумовими здібностями. Пригадую один епізод. У школі я йшов на один рік старше по класу. Сиджу якось, прію над завданням з математики. Не пригадую точно, який то був предмет. Мар’ян сів поруч, взявся за олівця, щось там пише. Я ще не увійшов у смисл завдання, а Мар’ян підсовує мені листочок — розвіязав мою задачу… Будучи учнем молодшого класу, розумів таємниці науки, якої ще не вивчав. Мав прекрасну пам’ять, чіткий аналітичний розум. Схильний був до точних наук. Уявляю собі: вийшов би з нього прекрасний інженер, науковець, добрий спеціаліст будь-якої галузі, що потребувала серйозних інтелектуальних, розумових даних. Не вийшло. Увійшов у число тих сто тисяч молодих, завзятих патріотів, які у грізні роки віддали життя за Україну.
Ще один наш ровесник з Осташовець приблизно у той же час загинув, як член УПА, — Андрій Говда. Як односельці, один час разом відвідували навчання в Озернянській середній школі, але ближчих справ, дружніх контактів не мали. Андрія звабив у підпілля один сусід,
