Перша криївка (Екскурс в нашу юність) - Богдан Васильович Леськів

котрий згодом зрадив УПА. Потім він заманив Андрія на зустріч, де його вже чекали енкаведисти. Загинув. Це ж початок 50-х років, пізній для існування підпілля час. А з нашого села — дві юні жертви. Обидва ішли в УПА неповнолітніми. Близька до них була ще одна наша важка втрата. Ми досі не знаємо, чи це сталося випадково, чи хлопця убили вороги. Петро Шафранський, м’який, лагідний характером (і домашні, і ми у своїм колі називали його Петрунько), ніколи не мав нахилу до конфліктів, суперечок. Не знаємо, що там і як сталося, а Петро потрапив під колеса поїзда. Сталося це на Далекому Сході, значно далі, ніж я служив. Я цілком припускаю, що його могли вбити з намови військової контррозвідки, або ті, хто взагалі ненавидів Україну. Я, правда, в армії з відвертою ворожнечею на національному ґрунті не зустрічався. До того ж ми завжди мали надійну команду земляків.

3 нашої «десятки» на сьогодні залишилось лише троє. Надто швидко пішов із життя Володимир Драп’ятий, потім — Петро Мороз. А на сьогодні залишились лише троє: Зиновій Шафранський, Володимир Коваль, Богдан Леськів. У нашій пам’яті усе їхнє життя. Часом пам’ять засвічує дивні далекі епізоди, в яких годі шукати глибокого смислу, значимих явищ. Але чогось воно збереглося. Забігаю до хати Петра Мороза, він чи не найменший по зросту був. Запитую матері: «А де Морозик?» Мати так поблажливо сміється, огмдаючи мене, а я ніяк не можу зрозуміти, чого вона сміється? Петра ми завжди в своїй компанії Морозиком називали…

Ріжемо з Мар’яном у мене вдома дрова, спорохнявілі, але з такими сучками, як залізні. Пилка вискакує з прорізу і потрапляє на пальці Мар’яна, який надто близько до пилки тримав долоню. Мій напарник миттю ховає скалічену руку за спину і там уже хапає її другою, а сам дивиться на мене. Той погляд чомусь запам’ятався. Не було в ньому ні страху, ні болю, ні здивування: спокій, рівновага. Здавалося мені на мить, що зараз він почне мене заспокоювати…

Довгий слід у життя

Роки юності, перші кроки у свідоме життя, як патріота, свідомого свого призначення, своєї мети у житті залишили для мене незгладимий слід на всі роки, що були попереду. Я не буду повторювати знамениті слова нашого генія: «Караюсь, мучусь, але не каюсь». Я просто скажу: я живу. І все пережите — це моє, добре чи погане. Не сприймаю тих високих тирад, коли стверджують: якщо б довелося прожити знов, то все повторив би так само. Не сприймаю тих лицемірних тирад, якими стверджують: отепер я інакше зробив би. Все, що здійснилось, потрібно сприймати, як те, що здійснилось. І примітивно, жалюгідно теревенити постфактум, як воно могло відбутися…

Мене болить душа за друзів з дитинства, зі школи, що їх життя склалося саме так, а не інакше… Але це ж минуле. А де були наші помилки, а де було просто життя. Знаю, безсумнівно, одне: за участь у підпільній організації ЮнРУ безпосередньо (за юридичними звинуваченнями) нікого не посадили в тюрму. А створення такої організації, то, безперечно, насамперед моя затія. Знаю й інше. Хоч мені й не довелось відсидіти строк у радянській тюрмі (а підходив я до тої грані не один раз; підполковник у Тернополі кілька разів міркував у моїй присутності: не знаємо, що робити, чи відпускати тебе, чи садити), але пощастило. Зрештою, покарання я відбув: усі роки мого життя в радянській системі я перебував під надійним ковпаком.

Якщо хтось зробить висновок, що я був такою собі смирною овечкою, то я рішуче заперечуватиму. Хоча я не бунтував, але жив нормально. Уже в час армійського життя прийшла самовпевненість, минув отой хлопчачий страх перед радянською владою. У нас, в батареї САУ тільки я був молодшим сержантом третього року служби. Мимоволі доручили мені бути старшиною батареї. Командир — капітан Капітанський любив когось з інших військових підрозділів притиснути, а вони тим же віддячували йому. А оскільки у нічний час старшина — головний у казармі, то на мене шишки часто валились. А я усміхався. Є в батареї 12 молодших сержантів і я — старшина, за званням молодший, — то й не підчиняються. Прошу іншого призначити. На той час я добре підтягнув господарство батареї, капітан Капітанський — не дурень… Отож сталось диво —

«бандерівцю», себто мені, присвоїли чергове звання «сержант».

Армія допомогла майже два роки жити поза контролем НКВС. Я вступив до університету. Були часи відлиги, і мене відразу не поперли. Дали мені закінчити вуз. Але про якусь ступінь в журналістській ієрархії годі було мислити. Подався я у скромну райгазету Івано-Франківського району під Львовом. А потім я знахабнів та пішов в обласне КДБ шукати того енкаведиста, що вів мою справу протягом навчання. Знайшов. Ставлю йому руба питання: без партійного квитка — ні туди ні сюди у журналістиці. Він каже мені: то вступай. І писати усе минуле в анкетах? — запитую. А він відповідає: а навіщо це усім дурням знати? Повернувся я в університет аспірантом кафедри журналістики і зав. кабінетом на філологічному факультеті. Я ось-ось маю дисертацію захищати, вже ставку викладача на факультеті журналістики для мене вибили. Та… знову заморозки. Знову полювання на відьом. Виганяють з партії, а потім з роботи. Правда, десь по всій Росії шукали того енкаведиста, що нараяв мені, як у партію вступати. Переконалися, що я правду казав і… вигнали. Я пішов блукати по районках нашої України.

Відразу пощастило потрапити до славної людини, доброго журналіста та щирого патріота Петра Макаренка у Полонне Хмельницької області. Я почувався там, мов риба у воді, писав фейлетони навіть на близьких до першого секретаря райкому людей. Петро Павлович, бувало, розповідає про бурхливу реакцію і сміється: «Ми з тобою тут — наче партизани»… Ніколи не мав нагоди розпитати, чи вкладає він у слово «партизани» той самий зміст, що і я…

Відповідна служба розшукала, вияснила. І довелось мені помилувати нових друзів, вирушати далі. Були переслідування весь час, поки тривала радянська влада. Але я хочу про інший довгий слід у моєму життю розповісти.

Мабуть, таки ще з тих далеких юнацьких літ у мене на все життя залишилась пристрасть вчити молодь чогось доброго. Та що там — «залишилас»! Закінчив факультет журналістики, потім — аспірантуру по журналістиці. Що у мене не було захищеної уже підготовленої про Остапа Терлецького дисертації — це одне. А потужний психологічний настрій на своє призначення у суспільстві — це зовсім інше.