Гірка правда - Віктор Варфоломійович Поліщук
Натомість націоналістична українська діаспора на все дивилась крізь націоналістичні окуляри. Ото тільки й різниці, що це були окуляри різного націоналістичного виробництва:
бандерівського, мельниківського, а згодом ще й "двійкарського". З-за тих окулярів в натовпі ледь можна розпізнати лише по мові православного, греко-католика. Хто з-посеред молоді не бажав дивитися крізь націоналістичні окуляри, той відходив від українства, бо в ньому немає місця на інші, ніж націоналістичні, погляди.
Тож трудно було мені, котрий звик розмовляти з людьми з відкритими очима, знайти своє тут місце. Важко мені було примиритися з фактом, що нема з ким тут порозмовляти на теми літератури, не тільки, зрештою, української, на теми філософії, моралі, шляхів розвитку людства. Як правило, всі розмови тут зводяться до примітивного політикування, а радше до проявів ненависті -до більшовиків, поляків, жидів, москалів. Тут, якщо хто взагалі читає, то - бандерівці читають "Гомін України", більш заавансовані ще й "Визвольний шлях", "Національну трибуну", книжки, які видають бандерівські видавництва. А мельниківці читають "Новий шлях", дехто "Українське слово" з Парижа, "Український самостійник", теж деякі книжки мельниківських видавництв. У США переважно читають "Свободу", донедавна читали "Америку". Католики в Канаді читають "Нашу мету", а православні "Православний вісник". Деяка кількість, переважно "східняків", читає "Українські вісті" з Детройту, це, здебільша, члени УРДП, в тій газеті можна знайти деякі об'єктивні матеріали. Але й УРДП, якої органом є "Українські вісті" з Детройту, свого часу увійшла в союз з ІСНО - Ідеологічно спорідненими націоналістичними організаціями.
Я, котрий багато років читав і надалі читаю польську "Політику" з Варшави, московську "Правду", київську "Літературну Україну", "Демократичну Україну", "Дніпро", "Вітчизну", журнал "Україна", "Робітничу газету", я, котрий ще в Польщі прочитав безліч книжок польської, української, російської, західної класики й сучасних творів - я не вміщався в тутешні стереотипи, я, признаюся, не вмів і не вмію розмовляти з тутешніми українцями. Є, правда, винятки серед тих, з котрими я обмінювався поглядами. Але це - дослівно декілька осіб. Вважаю, що поважна людина не має права обмежувати свої інформації до читання газет, журналів, книжок - одного лише напрямку. В результаті впливу ОУН на західну українську діаспору, вона у великій мірі, в своїй масі, залишилася на рівні способу думання 1930-х років Галичини.
Після довгого міркування, я відступив від наміру публікувати в цій праці розділи про особисті переживання, про особистий досвід, пов'язані з зіткненням з українським націоналізмом у Канаді й США, цього вистачило б на окрему книжку. Обмежусь тільки до одного випадку.
У кількадесятій, мабуть, розмові з високопоставленою в націоналістичній ієрархії особою, моїм добрим знайомим, я звинуватив ОУН у вбивствах поляків під час війни. Той чоловік сказав: "Ну, вбивали, навіть по-звірськи вбивали. Але вбивали на українській, не польській землі!"
А Боже право каже: "Не вбивай!"( 2 Мойсея, 20:13).
А людське право каже: "Кожна істота має природне право на життя... Нікого самовільно не можна позбавляти життя" (Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, ухвалений Генеральною Асамблеєю ООН 16.12.66 p.).
Після заяви мого знайомого я не став входити з ним у дискусію. Моралі бо не можна навчити. Мораль, це категорія вічна й обов'язкова для людства, як у минулому, так і в майбутньому. Вона - обов'язкова умова існування роду людського взагалі. Мораль можна збагнути, прийняти як Божу волю. Відходячи зi ствердження - "Правда є Бог", "Я -людина і я збагнув. Ти - людина - ти збагнеш."
Моралі навчити не можна. Але можна навчити аморальності. Вчителем аморальності був Дмитро Донцов, а тямущими учнями були творці ОУН. Котрі виправдовували аморальні вчинки: Не завагаєшся виконати найбільший злочин, якщо цього вимагатиме добро Справи (Пункт 7 "Декалогу"). А вчений інструктор ОУН-б, Петро Мірчук, пояснює: Під найбільшим злочином тут розумілося вбивство, перед виконанням якого не повинен вагатися член революційної організації, якщо воно було конечним для добра визвольної боротьби українського народу. Чи після такого, д-р Петро Мірчук не повинен "виписатися" з християнської релігії, з Греко-католицької церкви?
Це бо написав Петро Мірчук, неначе й християнин, греко-католик, наставник української діаспори. Про потребу вбивств вирішував Микола Лебедь, згодом Роман Шухевич - і тисячі їм підлеглих бойовиків С.Б., УПА. Наперед відпущення гріхів їм давала ОУН.
А Бог? А моральність? А людяність? Та що там: "Нація понад усе!" Отже й понад Бога. Нація? А чи інтереси тих, котрі ставлять собі метою бути "вождями нації"?
Це вони, творці ОУН, довели до морального занепаду десятки тисяч колись чесних українців. Ті колись чесні українці з Волині й Галичини стали продуктом діяльності ОУН.
У 1980-х роках втік з Польщі молодий українець. Разом з дівчиною-полькою. Згодом вони повінчалися. Але на початку затрималися впродовж кількох днів у рідного дядька хлопця. Колишнього вояка УПА. І той запитав хлопця: "А скільки ти поляків зарізав, заки втік з Польщі?"
Той хлопець розповів мені про цей випадок. Мені в таких випадках стають перед очима мої малі колись діти, мої малі внуки. Від них б'є тепло невинного тіла, їхній подих свіжий, ніжний, незайманий. І таких вбивали, різали, рубали, кололи вилами. Але, "не на польській, на українській землі." Хай вбивці поглянуть тепер на своїх внуків. Хай прикладуть свою, колись мокру від дитячої крові, руку, до серця свого внучати. Хай заглянуть своїми, старечими вже очима, в ясні очі своїх онуків. Чи побачать у них відблиск жаху тамтих, мордованих дітей? І хай подумають про Бога. Про незабарну смерть. Про те, що гряде. У контексті з минулим.
