Леді Африка - Пола Маклейн
6
оли я отямилася, Бішон Сінґх тримав мене на руках, його обличчя схилялося наді мною. Я не хотіла запитувати про Падді й про те, куди він зник, не хотіла знати, як мене поранено. На білу бавовняну туніку Бішона стікала кров із довгастої глибокої рани на моїй нозі.Батько був біля коней, але щойно добіг до нас, одразу вхопив мене й міцно притиснув до грудей. Значить, мене врятовано, врятовано ще раз, тепер уже по-справжньому.
Бішон Сінґх доглядав наших коней у стайні Елкінґтонів і бачив, як я пробігала повз нього. Коли він дістався до пагорба, Падді вже стояв у мене на спині з широко роззявленою чорною пащекою, з якої капала слина. Лев загарчав, і цей звук майже зупинив Бішона Сінґха та шістьох чи сімох конюхів, які бігли слідом зі страшним галасом, щоб здатися левові значно більшими, ніж вони є насправді, й значно дужчими. За ними з’явився бвана[9] Елкінґтон. Він важко ніс свій гладкий тулуб на гору й щосили змахував довгим батогом кібоко[10], який здіймався високою хвилею та електризував повітря навколо свого кінчика.
— Левові не подобається, коли його дражнять батогом, — розповідав Бішон Сінґх. — Та бвана ще раз гучно ляснув. А потім кинувся до Падді та почав кричати, знову й знову ляскати, й нарешті Падді не витримав. Він помчав на свого господаря так швидко, що бвані Елкінґтону довелося втікати до баобаба. Він у мить злетів на дерево, а Падді заревів, наче сам Зевс. Згодом левові таки довелося піти геть.
Рана зяяла на нозі від литки й угору стегном та горіла так, мовби я тримала ногу над полум’ям. Я відчувала кожен глибокий свіжий поріз, залишений кігтями Падді на моїй спині; трохи менші були на шиї під просоченим кров’ю волоссям. Після того як прибув лікар, батько вийшов до іншої кімнати й там щось різким шепотом говорив Джимові й місіс Елкінґтон про те, що далі робити з Падді. За деякий час із сусідньої ферми прибіг тото й сказав, що Падді вбив сусідського коня та кудись поволік.
Джим і батько зарядили рушниці й наказали конюхам приготувати їхні мотики. В моїй душі тим часом вирували суперечливі почуття. Наразі Падді був на волі. З одного боку, я турбувалася через те, що він може повернутися на ферму й знову на когось напасти — на будь-кого. Та водночас я співчувала Падді. Він був левом, і вбивство під час полювання закладено йому природою.
Лікар дав мені настоянку опію, а потім почав зашивати рану гачкуватою голкою з товстою чорною ниткою. Я лежала на животі, а Бішон Сінґх тримав мене за ногу, його тонкі сталеві браслети погойдувалися на руці. Я бачила білу чалму, обгорнуту навкруг голови стільки разів, що неможливо було знайти, де саме закладено кінець. Вона нагадувала казкову змію, що пожирає власний хвіст.
— Той батіг налякав Падді не більше, ніж комаха, — сказав мені Бішон Сінґх.
— Що ти маєш на увазі?
— Що таке батіг для самого лева? Певно, він був готовий тебе відпустити. Або, можливо, ти з самого початку не надто була йому потрібна.
Я відчувала, як рухається голка, — вперед-назад, немовби крізь моє тіло пробігав несильний струм. Слова Бішона Сінґха вдарили мене іншим струмом.
— І наскільки ж я була йому потрібна?
— Чудове запитання, Беру, — він загадково усміхнувся. — І раз ти вже сьогодні не вмерла, ще матимеш трохи часу, щоб знайти відповідь.
Я залишилася в Елкінґтонів на кілька тижнів, і весь цей час місіс Елкінґтон приносила мені на бамбуковій таці різні ласощі: зацукрований імбир, фаршировані яйця та охолоджені соки. На кухні для мене щодня готували свіжі торти, начебто це якось могло компенсувати те, що зробив Падді, який тепер похмуро, а інколи просто моторошно гарчав у дощаній загорожі за головним пасовиськом.
По тому, як лев утік, його зловили аж на четвертий день та привезли зв’язаним. Коли місіс Елкінґтон сказала, що лева замкнули, це мало б мене заспокоїти, але від цієї думки чомусь болісно стиснулося серце. Я спровокувала Падді тим, що бігала в нього перед носом, і тепер він страждав за те, що було для нього природним. Я почувалася винною і щоразу, коли лягала у вузьке ліжко в домі Елкінґтонів, виття Падді звучало мені докором. Я затискала вуха руками й казала собі, що лев замкнений десь далеко. Але це не стільки заспокоювало, скільки завдавало нового болю. Я була в безпеці, але мене мучили страждання Падді.
Коли я нарешті змогла на возі поїхати до Найробі, а далі потягом до Нджоро, увесь шлях долала з відчуттям, що звільнилася з в’язниці, в яку сама себе замкнула. Вирвалася з-за ґрат, якими були жахливі стогони Падді. Однак я не перестала думати про нього й бачити страшні сни, поки не розповіла про все Кібії. Він та ще кілька тото сиділи немов прикуті до місця, поки я розписувала деталі своєї пригоди; моя історія дедалі довшала й робилася щораз страхітливішою, а я — все хоробрішала та дужчала. Тепер я була героєм чи воїном, а не жертвою, на яку полювали, яку насилу вдалося врятувати.
У кіпсіґісів кожен справжній моран повинен полювати на лева й убити його, щоб стати гідним свого списа. Якщо це не вдасться, він житиме в ганьбі. Однак якщо він упорається — це буде головна подія в його житті. Вродливі жінки в піснях називатимуть його ім’я, вірші про його подвиг увійдуть в історію племені; їх знатимуть напам’ять усі діти, які гратимуться в полювання на лева. Я завжди страшенно заздрила тому, що на Кібії чекає таке майбутнє з можливістю показати власну звитягу й зажити слави. Тому нині тішила себе тим, що пережила таке, чого він ще не спізнав. Річ у тім, що, хоч би як я прикрасила чи обробила історію з Падді, це було насправді, а я залишилася жива й можу її розповісти. Я просто хміліла від цього. Почувалася майже непереможною: здавалося, можу пережити ледь не все у світі. Але я, звісно, й гадки не мала, що готує для мене життя.
— Ми з Еммою вважаємо, що тобі треба ходити до школи в Найробі, — сказав мені батько за кілька тижнів по тому, як я повернулася додому
