Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями] - Єжи Фіцовський
Літо минуло, продавець іще раз зателефонував до Каліфорнії, переконуючи, що незабаром уся справа успішно завершиться. Настало тривале мовчання. Невдовзі я довідався, що в Алекса Шульца стався несподіваний інсульт, він паралізований і втратив мову. Незабаром містер Алекс помер, не залишивши жодних вказівок, які б уможливили контакт із львів'янином. Отак прихід Месії відсунувся у невідоме майбутнє, може, назавжди. Не так легко я позбувався надії, але цим разом я втратив її мало не дощенту.
Минуло кілька років. У травні 1990 року, попередивши телефоном про свій візит, мене відвідав у супроводі секретаря посол Королівства Швеції у Варшаві Єн Крістоф Обер, приятель Польщі та шанувальник творчості Бруно Шульца. Про мої згасаючі надії на знайдення рукописів письменника він не мав уявлення; зрештою, він не міг чути про мої безплідні пошуки, про які я намагався не розповідати вголос, аби не зашкодити мізерним шансам відкриття, в яке я, попри все, намагався вірити й надалі.
На отій першій зустрічі і під час низки наступних я довідався, що посол має вірогідну інформацію, наче в одному з совєцьких архівів КҐБ серед мільйонів документів наявний товстий пакет, який містить літературні рукописи Шульца з романом Месія на чолі; що, крім рукопису цього роману, є там і інші твори, а серед них — ніколи не друковані. Ба більше, в архівній «торбі» (саме так посол називав отой резервуар рукописів) мали б іще знайтися листи й різні особисті документи Шульца. І не лише Шульца…
Ці сенсаційні відомості походили з якоїсь стокгольмської урочистої зустрічі дипломатів, у якій посол Обер брав участь. Вона відбулася чи то в тамтешньому совєцькому посольстві, чи то у шведському МЗС (він уже не пам'ятав цієї подробиці). Один із учасників того прийому, росіянин, розповів у кулуарах урочистості, що на власні очі бачив оту теку-торбу, він окреслив не тільки її орієнтовний зміст, а й її історію.
Малюнок тушшю, бл. 1936
Він натрапив на неї випадково, спеціально не шукаючи. Зрештою, якби він навіть шукав папери Шульца, то з певністю не знайшов би їх — уже хоча б тому, що тека фігурувала в архівних описах не під прізвищем письменника, а якогось поляка, персональні дані якого ні про що йому не говорили. Із додатків до неї випливало, що особа, в якої відібрали ці матеріали, була заарештована ґестапо, а тека конфіскованих у неї документів опинилася після війни в Німеччині, в поґестапівському архіві, десь на території совєцької зони, майбутньої Німецької Демократичної Республіки. Москва в 1947 році, за два роки до виникнення цього штучного державного утворення, перейняла архіви ґестапо, перевезла до СССР і включила до колекцій КҐБ.
Якби ми знали прізвище депозитора шульціани! Адже з певністю ним був той, кому Шульц довірив свої літературні скарби. Їх у нього відібрали, а сам він — анонім, — напевне, загинув від рук нацистів. Тож як шукати цей скарб?
Єн Крістоф Обер, як і годиться дипломатові, був стриманим у переказуванні докладної інформації, він відхилив лише краєчок таємниці. Проте додав, що інформація, якою він володіє, є певною, що вона була верифікована завдяки підтвердженням із інших джерел, скажімо, «з чеської Праги», як то загадково сформулював посол. Чи не з якогось закордонного розвідувального осередку? Не знаю, і вже ніколи не дізнаюся.
Решту своїх знань посол зберіг для себе, зокрема й таку кардинально важливу деталь, як прізвище втаємниченої особи, яка могла б допомогти у віднайденні Месії. А також місце, де розташований архів, який нас цікавить. Він просив мене — так само, як колись Алекс Шульц, — щоб я погодився супроводжувати його як експерт у сенсаційній мандрівці на Україну (бо, мабуть, саме там…).
Совєцький Союз ще існував, хоча множилися вже симптоми його так давно очікуваного падіння. Ми обидва, посол і я, прислухалися до багатообіцяючих сигналів зі сходу, проте ще не вірили, що кінець комуністичного колоса вже настільки близький. Пан Обер звернувся до совєцької дипломатичної установи з проханням про дипломатичну візу. Після тривалого очікування і численних нагадувань він отримав відмову. Посол зажадав повідомити йому причину відмови. У відповідь йому сповістили, що будинок Шульца в Дрогобичі згорів під час воєнних дій. Це пояснення було б не тільки брехливим, але й абсурдним, якби не той факт, що своє прохання про візу посол мотивував винятково прагненням побачити дім, у якому Шульц мешкав і творив свої шедеври, а також відвідати місто, в якому він провів усе своє життя. Реагуючи на відповідь з Москви, буцім мета мандрівки є нереальною, позаяк від будинку Шульца зосталося тільки давно вже прибране згарище, посол Обер скопіював ілюстрацію з моїх Регіонів великої єресі, де було зображено дім Шульца в Дрогобичі на фото, зробленому мною в 1965 році. І передав у посольство той беззаперечний доказ своєї компетентності та правдивості. Звісно, це не дало очікуваного результату; призвело тільки до розмови віч-на-віч, у якій аргументом проти планованої мандрівки мала стати «таємна інформація» про небезпечну ситуацію в Совєцькому Союзі. То була фактично друга відмова, яка спіткала посла Обера. А коли незабаром його відкликали до Стокгольма з варшавського посольства, він і далі планував наш виїзд, зустрічаючись зі мною під час своїх коротких візитів до Польщі. Совєцький Союз припинив існування, і вже не Москва, а Київ як столиця незалежної України був адресатом візових клопотань.
Месія над містечком, рисунок олівцем, бл. 1935
Мовчати, не оприлюднювати цієї сенсації я тепер мусив більше, ніж будь-коли раніше. Усвідомлення існування рукописів, надія на Месію замикали мені уста. У правдивість інформації я повірив беззастережно. Обидві всемогутні, проте вже давно не існуючі під давньою назвою і в колишній нелюдській іпостасі установи — ґестапо і НКВД (чи КҐБ), — однаково дбайливо нищили людей і ховали документи. Щоправда, архівів своїх вони не оприлюднили, але тепер уже таємниці, замкнені досі на сім замків, виходять потроху на денне світло, явними стають секрети, незмірно серйозніші, ніж політично безневинна геніальна проза Шульца.
Проте зловісний фатум, який іздавна навис над Месією, знову дався взнаки. У травні 1992 року, невдовзі після зустрічі зі мною, у стокгольмському шпиталі після короткої важкої хвороби — раку з блискавичним перебігом — помер Єн Крістоф Обер, який, згідно з дипломатичними звичаями не переказав мені даних, які б уможливили продовження його прагнень і намагань.
