Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

— Але ж не чотири години різниці в нас було! — обурювався Бурячок.

З військового порту на базар у Поті ми ніколи вдень не ходили і раз по раз збивалися на манівці, не знаходячи моста через річку. Ріоні дуже швидка та бурхлива річка. Колись, допоки її не сховали в бетонне русло, вона щороку розливалася і перетворювала Поті на Венецію. Залишки цього були помітні в архітектурі аборигенів. Усі приватні будиночки були двоповерхові, з галереєю на стовпах навколо другого поверху. Колись до тих стовпів прив’язували човни, якими пересувалися містом під час повеней, і виходили з човнів одразу на другий поверх. По-моєму, я про це вже згадував, можете вважати перевіркою пройденого матеріалу. Про те, якою була Колхіда до того, як осушили її мангрові плавні й болота, можна почитати в Костянтина Паустовського, який колись втік до Поті з голодної повоєнної Одеси.

Крапав за комір дощик. Ми кружляли нічними вуличками в пошуках мосту, весь час впираючись у берег річки не там. Спитати б у кого. Але поодинокого перехожого ми бачили лише раз.

Та й той втік. Мабуть, на сторонній погляд, ми були ще ті троє. Тлустий, як Пантагрюель, довгий, як Паганель, та моторний, як Спанієль. Носатий, вусатий та бородатий. Бушлат, ватянка та шкірянка. Штиблети, гріндерси та рибальські чоботи.

Кашкет, картуз та шапочка півником у динамівських кольорах. Зверніть увагу, що фаном «Динамо» був не я.

— Ти б ще спартаківського шарфика напер! — лаявся Сашко.

— Спокійно, може, це «Динамо» Тбілісі, — відповідав Бурячок.

— Ви не скажете, як пройти на стадіон? У другій годині ночі! — передражнював персонажів «Операции ЬІ» Сашко.

— За Грінвічем, — незворушно нагадував Бурячок.

І тут ми побачили Царя. Мідного Вершника. Величезна кінна статуя заволоділа небом поперед нами. Темна, неосвітлена, озброєна мечем. Хотілося стишити голос до шепоту й пройти повз цього батоно[19] кавалериста навшпиньки. Солідний був мужчина, та й кінь нічогенький. Без скульптора Церетелі тут явно не обійшлося. Ніхто з нас не пам’ятав цього парубка з попередніх відвідин Поті, значить, його поставили стерегти переправу через Ріоні вже за незалежних часів. Під час воєн та смути. Міст виявився неподалік.

— Чим гірше справи в країні, тим більші пам’ятники треба встановлювати, — резюмував Сашко.

— А ти пам’ятник Петру Першому в Москві бачив? — відразу спитав Бурячок.

Той Петро, якби захотів, спокійно переступив би Москву-ріку.

А я згадав нашого людяного Паніковського на розі Хрещатика та Прорізної і за зворотним принципом вирішив, що справи в Україні, мабуть, все ж непогані.

Такі справи.

Любимо ми себе жаліти. Скільки не випивав у ті часи з членами Спілки письменників (було й таке), стільки й чув оте:

— Ой, вмирає Україна! Загибає Ненька! Ой! Останній час настав!

Говорилося це під чарку української горілки з перцем, бутерброд із салом та ніжинський огірочок. А мені хотілося нагадати їм перший рядок нашого гімну. Мені було з чим порівнювати.

Україна — прекрасна країна з великим майбутнім. Перехворіє якось і видужає. Найстрашнішого, на щастя, не сталося.

— Як же не сталося? Усе занепадає, культура гине, книжок ніхто не купує, нас ніхто не друкує, — вели свою арію письменники. — Ти знаєш, які ми мали тиражі? А зараз? Ой, помираємо!

— Це ваш внесок у нашу плату за незалежність, — намагався я їх урезонити. — Усім кепсько, а письменники мають шикувати?

— Безробіття, купони, бандитизм… ЗАВОДИ СТОЯТЬ! Повний гаплик! — наче я випивав з токарями якимись, а не з майстрами пера.

«Ех, не бачили ви, шановні, того гаплика», — вже подумки відповідав я їм, щоб не розпатякувати марно. Їх усіх слід було вивезти на екскурсію до Грузії.

Я не марно згадав Паустовського, що втікав до Поті 1921 року. Він був кореспондентом газети «Моряк» на першому повоєнному круговому рейсі пароплава з Одеси на Батумі. І грузинський митний інспектор дозволив йому зійти на берег лише в тому, в чому стоїть перед ним, щоб навіть до каюти не заходив. Боявся, що кореспондент не повернеться на пароплав, а залишиться в Грузії.

Правильно боявся. Паустовський махнув рукою на свою валізу (і навіть на рукописи) і на судно вже не повернувся. Бо сита й спокійна Грузія з її демократичним урядом була острівцем стабільності посеред буревіїв революції та громадянської війни, що котилися через Україну нескінченними валами: червоні, білі, зелені, німці, поляки, інтервенти, Центральна Рада, гетьман, Директорія, знову червоні, знову білі. Київ переходив з рук до рук дев’ятнадцять разів. Голод, тиф, розруха, війна, терор, зима, ВЧК… А в Грузії світило сонце, дозрівали мандарини, працювали театри музкомедії, виходили газети і продавали булки довоєнного зразка. Паустовський майже не здивувався, коли зустрів у Батумі Бабеля, що також втік з Одеси до цього мирного щастя.

У дев’яності роки двадцятого століття, за часів других конвульсій імперії, Грузія й Україна неначе помінялися ролями.

У Грузії спочатку точилася громадянська війна. У нас був один рейс, коли за час переходу з Херсона до Поті влада в країні змінювалася двічі. Поті на земляцьких засадах завжди підтримував Звіада Гамсахурдія (він родом із Зугдіді), і за кожної його спроби повернутися миттєво зчиняв революцію, стрільбу з автоматів на площах, мінування мостів через Ріоні і перегони на бронетранспортерах вулицями.