Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

— Без паніки. Судно заміновано.

Більш вдалої фрази для зчинення тієї самої паніки годі було придумати. Усі, хто був на палубі, тієї ж миті кудись побігли з вигуками «полундра», але позаяк на судні не розбіжишся, то панікери лише оббігли судно по правому борту й повернулися до чудовиська-мінувальника по лівому. На цей гармидер вискочив з рубки капітан.

Нальотчик уже зняв ласти й маску і з почуттям виконаної важкої справи всівся біля покинутого гравцями шеш-бешу.

— Та не хвилюйтеся. Це навчальне мінування, — пояснив він капітану. — Іспити в нас. Дайте, будь ласка, дві зелених ракети. Я вас сам і розміную після підтвердження.

— А що, як не підтвердять? — задумався Арташезович, але дві зелених ракети у небо пустив.

І через чверть години до борту підійшов адміралтейський катер з екзаменаційною комісією.

Комісія переконалась, що «Вадічку» заміновано за всіма правилами підривної науки, спитала, чи нема рибки, вважаючи «Вадічку» рибалкою, дозволила розмінувати судно, забрала курсанта-відмінника на борт і попрямувала вже до іншого судна на рейді, яке мінував двієчник, бо двома зеленими ракетами із судна не вистрілили. Якби це були не навчання, а справжні мінування, судновласники усього світу в той день недорахувалися б цілого флоту, як англійці в Александрії в 1941 році, коли італійські колеги наших русалів провели свою найуславленішу за всю війну операцію.

Найуславленіші операції випускників острова Первомайського поки що перебувають під грифом таємності, і навіть західні історики лише обережно припускають, що це були саме вони. Наприклад, так і невідомо досі, хто поцупив цілу дизельну субмарину з американської військової бази у Перл-Харборі за часів «холодної війни».

Ми ж, рибалки, бачили їхню роботу в Анголі, де на зовнішньому рейді Луанди всі наші судна мали щопівгодини кидати за борт гранати, неначе під час війни в Александрії, щоб відлякувати намібійських диверсантів. А наші іхтіандри, навпаки, кожен день оглядали днища пароплавів, шукаючи і знешкоджуючи міни.

Колись із цього таки знімуть усі грифи таємності і хтось та має розповісти і про це. Із самого острова Первомайського секретність уже зняли і показували його по телебаченню.

Про те, що судно вже в морі, одразу дізнається кожен член екіпажу чи пасажир, де б він не був на кораблі: у каюті, на камбузі, в машинному відділенні чи в кают-компанії. Все дуже просто: судно починає хитати.

У кают-компанії починають ковзати по столу бачки, вихлюпуватися з мисок борщі, ляскати незачинені дверцята буфета і шкварчати в динаміках телевізора радіоперешкоди від роботи радарів та УКХ станцій.

— Це шторм? — заклопотано питає штангіст Андрійко.

— Ні, прогноз сприятливий.

Треба лише підняти на столі спеціальні буртики, занурити у борщ ложку, закрити на ключ усі дверцята й вимкнути телевізор. Моряки чи не єдині, хто вміє жити і розважатися без цього ящика. Це я вже зазначав. Щодо інших рухливих речей у каютах існує дві школи, до одної з яких точно належить кожен моряк.

Перша школа: акуратисти в усьому. Вони розкріплюють усі свої речі, принайтовлюють до палуби стільці, прив’язують мотузочками геть усе, що може покотитися чи впасти, і потім пересуваються власною каютою, як гравці в таємних кімнатах Форту Буаярд, серед власноруч поставлених пасток і тенет, невтомно підтягують вузли, що чомусь весь час слабнуть під час хитавиці. І все одно в них іноді вискакують із гнізд на переборці графини та склянки, скачуть на волю зірвані з прив’язі стільці, і корзини зі сміттям вивертаються їм на голову під час сну. Бо закріпити геть усе геть назавжди неможливо.

Інша школа: нехлюї або філософи. Вони живуть під гаслом — «усяка річ сама знайде своє місце». Треба лише не зважати на тимчасовий гармидер у каюті, коли всі ті речі з гуркотом перекочуються з місця на місце, перш ніж намертво розклинитися в якомусь закутку між рундуком та столом. І вже жодна хвиля, жоден критичний крен їх із того місця не виштовхне, бо річ своє місце знайшла природним шляхом.

Майже весь екіпаж «Вадічки» з прихованою цікавістю спостерігав, яке місце знайде собі штангіст Андрійко. Бо бути пасажиром — найгірша позиція на вантажному судні. Тут немає пасажирських помічників, які скачуть на одній ніжці, розповідають бородаті анекдоти, співають фальцетом і проводять конкурси «Міс круїз», як на білих пароплавах. Бачив колись документальний фільм одного штатного мандрівника з каналу «Дискавері» про його перехід через Тихий океан на вантажному балкері.

Мандрівникові було нудно, він не знав, що зняти на свою приховану камеру, і проґавив геть усе.

Моряки балкера входили в його становище і вигадували якісь неіснуючі традиції, як свято Нептуна не на екваторі, а на лінії переміни дат, але нічим не могли зарадити нудоті того фільму, який у цьому аспекті перевершив самого Сартра.

Мандрівник чесно знімав, що бачили очі, але вся напруженість і насиченість суднового життя чомусь залишалася за кадром. Він так і не довідався, хто цього разу виграв у шеш-беш у нескінченному турнірі між боцманом-філіппінцем та другим механіком-греком і який загальний рахунок по партіях. З його фільму жодного разу не було зрозуміло, що ж сьогодні було на обід. Його не цікавило, коли ж боцман та матроси закінчать оббивати іржу на надбудові і візьмуться суричити та фарбувати фальшборт. Він не зафіксував, хто саме не вклався у час при навчальній тривозі і що два штурмани з трьох не вміли крутити педалі аварійного передавача, коли капітан дав ввідну «начальник рації загинув».