Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

— Ти чув, що Звіад зробив! Він знову захопив телебачення! Молодець! — ледь не гопки скакав наш черговий фрахтівник, як ви вже здогадалися, з Поті родом. Та поки ми діставалися до Грузії, влада в Тбілісі знову змінювалася.

— Ну, нічого, цього раз не вийшло, — не хнюпився фрахтівник-оптиміст. І ми незворушно вивантажували цукор у мішках під акомпанемент автоматних черг ар’єргардного бою на мостах перед портом.

У той рейс Поті вразив мене трубами буржуйок, що стирчали з вікон панельних будинків, і платнею, за яку грузинські докери ладні були вивантажувати судно. Ні наш докер, ні, тим паче, член екіпажу за ті копійки і не почухався б. Мабуть, тому, що погано жив і загибав. А колись же нас, українських морячків, винаймали підробити вантажниками на місцевому рибокомбінаті за скажені, на наш погляд, двадцять карбованців за ніч.

«Мої обійдуться мені вдвічі дорожче», — пояснював нам тоді начальник цеху.

Взагалі, вражав саме контраст із довоєнною Грузією, де найменшою розмінною монетою був одразу карбованець, ніхто не думав давати решту копійками, але й ніхто, крім нас, того дріб’язку з продавців і не вимагав. Якщо Грузія і була колонією, то дуже специфічною, яка якось навчилася жити значно краще за метрополію. І відчувалося це в усьому. Навіть у тому, що на базарі можна було вільно продавати вино та чачу.

І раптом такий контраст. З того рейсу ми намагалися перебрати на екіпаж лише вантажні роботи в українських портах. Хай грузини в себе вдома заробляють, їм потрібніше. А в рейсі на «Вадічці» ми залишилися і без цього заробітку. Зараз дорозповім вам про гаплик і наїду на Бурячка.

Потім сталися етнічні конфлікти в Південній Осетії та Абхазії, суходільний шлях до Грузії остаточно було відрізано, і наші кораблики залишилися для грузинів єдиною ниткою сполучення із зовнішнім світом. Мандариновим шляхом. Це миттєво підняло ставки фрахту до таких висот, що в мирний час за ці ж гроші підприємливий грузин міг би доставити свою тонну чаю чи лаврового листу до Індії.

Але кому в Індії той чай був потрібен? Грузинів цікавили базари Росії та України. І поїсти. Назад вони везли цукор, борошно, сир, картоплю, крупи, макарони, цукерки. Навіть коньячний спирт у діжках. Дожилися. У Грузію зі своїм коньяком і своїм сулугуні.

У базарних торговців був свій спосіб мислення. Воюють дурні. Розумні роблять гроші. Бо під час війни все дорожчає принаймні втричі. Але оці ось меркантильні торгаші фактично врятували свою країну від голодної смерті. Бо уряду в країні довгий час просто не було або було їх одразу декілька, і годі було з’ясувати, який саме повинен нагодувати голодний народ.

Це якось збіглося з повним крахом нашого рибного господарства, ціни на рибу ще не встановилися в прийнятних для галузі межах, риба все ще коштувала копійки, а пальне вже мільйони, і більша частина нашого «тюльчиного» флоту врешті-решт втягнулася у ці мандаринові перевезення. Не з альтруїзму і не з любові до пригод на свій зад, не з патріотизму і не з бажання порятувати Грузію. Нами теж рухали корисливі, низькі мотиви: наші сім’ї теж хотіли їсти, а за ці рейси ми мали, як нам тоді здавалося, гарні гроші. Але якщо мене хтось спитає, чи є мені чим пишатися у цьому житті, я, може, й промовчу, але обов’язково подумки згадаю, що п’ять років ходив у рейси на Грузію в найтяжчий для неї час.

Ще зі школи мене бентежила історія іспанської облоги Нідерландів. Зруйновані дамби, затоплені міста і кораблі, що пливуть прямо вулицями. Кораблі ті належали морським гезам, колишнім морським розбійникам, і лише вони виявилися здатними прорвати іспанську блокаду й нагодувати обложені міста. Була в підручнику історії така картинка. Було в «Кінопанорамі» таке кіно про Тіля Уленшпігеля.

І лише у зрілому віці в мене нарешті з’явилося запитання не для підручника:

— Стривайте? А з яким наваром гези це робили? Хоч потрійний підйом у них виходив? Ми вже, мабуть, стали колегами.

Власне, в ті роки на Грузію ходили не тільки ми. І росіяни, і турки, і, само собою, грузини, які забули, як пахне хамса і шпрот. Рибу ніхто більше не ловив. Усі були зайняті перевезенням харчів та біженців — невідворотної ознаки кожної війни. Якщо хто і виграв від цих воєн, то це чорноморська хамса.

Але біженці були кавказькі. Всяк тікав від війни на своєму авто. Я до цього ніколи не знав, що на сейнер можна запихнути аж одинадцять легкових авто. Дві останні машини вже колесами за борт звисали.

Біженці всю дорогу сиділи в кабінах своїх авт чи на палубі. Старі, жінки, діти — всі зелені від морської хвороби. В очікуванні на лютий іміграційний контроль в Новоросійську чи Геленджику. На непевність і невідомість на чужині. Це вам не третя еміграція до Нью-Йорка.

Мабуть, так колись тікали наші перші емігранти з останніми пароплавами на Стамбул. З таким перевантаженням пароплавів ще ніхто ніколи не працював. Зимою, особливо якщо судно починало обмерзати, в нього вже майже не було жодного запасу плавучості. Грузинські сейнери, що зазвичай відрізнялися особливою недбалістю до таблиць остійливості судна, зимою часто переверталися й тонули через перегруз.

Ще на нас чатували артилерія та гелікоптери під Сухумі. Перевантажені грузинські сейнери підсвідомо тулилися до берега, і вночі їх часто обстрілювали, сплутавши з військовими кораблями чи катерами котроїсь із воюючих сторін. Ми ж зазвичай намагалися обходити Сухумі далеко в морі, не ближче п’ятдесяти миль від берега, але теж, про всяк випадок, гасили ходові вогні і будь-яке світло на судні, а назустріч нам сунули такі самі темні привиди. Зустрічні пароплави сахалися одне одного, як опівнічні перехожі в бандитському передмісті. А горизонт нам підсвічували залпи