Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

Грузинські села не схожі на українські. Принаймні на ті села, які бачили ми з Шевченком. Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі. І садок вишневий. Або щоб степ безкраїй і висока могила зі скіфськими бабами. І страуси по тому степу ганяють. У Грузії все не так.

Якщо наші села тиснуться до якої-не-якої річечки, хай навіть навесні вона може розлитися й наробити шкоди, грузинські села вперто пнуться вгору, від води подалі. На пагорби, схили та скелі. Наче грають у «царя гори». І до річки з обійстя спускатися хвилин двадцять. Але то нічого: грузинські жінки куди слухняніші за наших і наносять води глечиками.

Але ж, усяк на своїй вершині, вони таки дійсно царі. Атож.

Якщо наші хати й подвір’я кучкуються довкола сільради, і завжди прослідковується якась система вулиць, кутків, майданів, городів і інших одиниць, які можна нанести на план і дати їм адресу, в грузинському селі вулиць у нашому розумінні нема взагалі, як нема сусідів. Кожен ґазда ґаздує собі на окремому пагорбі, і плантації чаю на схилах, виноградники чи мандаринові садки спускаються додолу просто від хати, і вулицею ті стежки та дороги між окремими садибами може назвати лише той, хто дивиться на них із космосу. До сільради поселянам добиратися так довго, що вони можуть потім сидіти під нею весь день, спілкуватися з односельцями і чекати на попутну машину, щоб дістатися додому. Отаке.

Є ще одна характерна деталь, поглянувши на яку одразу розумієш, що ні, ми не в Україні. По вуличках тих сіл вільно розгулюють свині. Худі та м’язисті, як тхори. На самовипасі. Лише деяким з них господарі майструють спеціальний ошийник з паличок, щоб не рилися. Наш Бурячок, коли побачив таку недбалість у поводженні з рохкалками та поросятами, просто отетерів.

— Мішка, дайте ж лантуха хто-небудь! Та зупиніть же машину! Ух ти моє малесеньке!

І видав цілу повчальну новелу про те, як спритники в наших селах виманюють льох та підсвинків з хазяйського подвір’я, щоб накинути їм на голову мішка й потягнути світ за очі, як у казці про Котика й Півника. Все дуже просто: зі свині спочатку роблять алкоголіка, згодовуючи їй брагу, а потім, на похмелюгу, свиня сама підриє який хочеш паркан і втече з двору, варто їй зачути запах спиртного. Все як у людей. А тут свині просто по вулиці і без охорони гасають! Ну дають!

Ми ж гасали по цьому селу вже добрих півдня. Втрьох, якщо не брати до уваги Отара, винайнятого водія старого побитого жигуля. Чоловік підрядився возити нас по селах всього за двадцять доларів. Бурячок, Сашко-Другий і я. Стукали у хвіртки, здоровалися, заходили в обійстя, пояснювали, хто ми і звідки, домовлялися, пробували мандарини, кривилися, торгувалися, залишали завдаток, потискали руки й обіцяли приїхати завтра й забрати ящики з мандаринами камазом.

Ми закуповували мандарини безпосередньо з колючих дерев. Отож-бо.

Як ми дійшли до такого життя — окрема історія. Але завдяки їй я вперше бачив грузинське село і розгадав деякі загадки, що мучили мене чи не останні п’ять років. А саме: що то блищить у горах, як прожектор, коли підходиш до Грузії з моря ясної днини.

Ті сонячні зайці палахкотять, як юпітери в кіностудії, пробиваючи димку, якою оповито гори. Десь над тією пеленою мряки бовваніють снігові вершини Малого Кавказу. Нижче неї блищать блакитні хвилі моря. А таємничі прожектори прошивають променями хмари між морем та вершинами й підморгують тобі приязно за десятки миль від берега, хоча їх на карті і не позначено як навігаційні знаки. Я давно здогадувався, що банальні оцинковані дахи не можуть так палахкотіти на сонці, і цього разу таки в цьому переконався. Але по порядку.

А дуже просто дійшли. Ногами. По твані. Чвяк-чвяк. Ми встали рано, можна сказати, що ми не лягали, бо в результаті складних маніпуляцій із часовими поясами і зимовим часом, на який Грузія не переходила, а ми перейшли, різниця між судновим та місцевим часом становила аж чотири години.

На «Вадічку» і справді вже чекали у Поті. Фрахтівний боксер недарма летів поперед нас літаком. Нас швидко завели в порт. Швидко поставили до причалу.

Чомусь у військову гавань. І на цьому швидкість скінчилася. Почалися якісь нестиковки та заморочки з митниками, фітокарантинним контролем та іншими портовими інстанціями, про які наші фрахтівники якось забули чи й не мали уявлення, сподіваючись на своїх грузинських компаньйонів. Кажу ж: кожен набиває власні ґулі на цьому мандариновому шляху.

Як добре, що все це була вже не моя печаль і не мої ґулі.

Але печалі, як виявилося, вистачило і на нашу долю. Ми попили на доріжку чайку, завареного запопадливим Юрчиком, і пішли на базар раніше, до його відкриття.

За бортом ще було темно, хоч в око стрель, і гавкали на зорі та на чужинців собаки у дворах. За судновим часом була друга година ночі.

— А може, ми не так годинники перевели? — сумнівався Бурячок.

— Все правильно! — відмахувався від нього другий штурман Сашко, який відповідав, у тому числі, й за судновий час. Тобто заводив усі палубні годинники і звіряв хронометр на містку за сигналами точного часу, які я транслював йому з радіорубки. Вони і за радянської пори не за Москвою жили.