Лабіринт - Кейт Мосс

— Як це? — слова вирвалися в Алаїс, перш аніж вона встигла їх усвідомити.

— Алаїс! — попередив її батько.

— Нічого, Бертране. Я вдав, ніби не розумію його. Я заломив собі руки, смиренно і принижено перепрошуючи, запевняючи його, що він, мабуть, переплутав мене з кимсь. Тоді він витяг свого меча...

— Саме це переконало тебе, що він не той, за кого себе видає.

— Він загрозливо навис наді мною, але прибігли мої слуги, їх було забагато, тому Сен-Море не залишалося нічого, як піти. — Симеон нахилився, притишивши голос до шепоту. — Як тільки я впевнився, що він поїхав геть, то загорнув обидві Книги в старі лахи і знайшов прихисток в однієї християнської родини, що мешкала неподалік. Я вірив, що ці люди мене не зрадять. Я не міг вирішити, як учинити краще. Я не був більше впевнений у своїх знаннях. Чи був той Сен-Море самозванцем? Або ж справді охоронцем, але з серцем, опоганеним жадобою чи обіцянкою влади й багатства? Невже він зрадник? Якщо Сен-Море був самозванцем, тоді справжній охоронець міг прийти, але не знайшов мене в місті. Якщо ж зрадливцем, то я відчуваю, що мусив дізнатися якомога більше. Але навіть зараз не знаю, чи слушно вчинив.

— Ви вчинили так, як вважали за належне, — промовила Алаїс, не зважаючи на погляд батька, що велів їй мовчати, — ніхто не зробив би більшого.

— Правильно чи ні, але я не виходив з дому близько двох днів. Потім було знайдено скалічене тіло чоловіка в річці Ер. Йому були видлубано очі та утято язик. Ходили чутки, що цей рицар служив у старшого сина Шарля д’Евре, чиї землі лежать недалеко від Шартра.

— То був Філіп де Сен-Море, — додав Пелетьє.

Симеон кивнув.

— У вбивстві звинуватили юдеїв. Відтоді в місті почалися гоніння. Я став якраз зручним цапом-відбувайлом. Усі говорили, що по мене приходили. Були навіть свідки, які стверджували, ніби бачили Сен-Море біля моїх дверей, а інші присягалися, що ми сперечались і навіть побилися. Я зрештою ухвалив рішення. Можливо, Сен-Море був тим, за кого себе видавав. Може, він був чесною людиною, а може, й ні. Це більше не важило. Він загинув — гадаю, через те, що знав про Трилогію лабіринту. Його люта смерть переконала мене, що в цю справу втягнено й інших. Таємницю Грааля було справді зраджено.

— Як вам удалося втекти? — спитала Алаїс.

— Мої слуги встигли піти, і я сподівався, вони вже були в безпеці. Я ховався до наступного ранку, а щойно відчинили міську браму, я, поголивши бороду, вислизнув, переодягнений у літню жінку. Разом зі мною пішла Естер.

— Тобто вас не було в місті, коли в новому соборі збудували лабіринт на підлозі? — запитав Пелетьє. Алаїс була здивована тим, що батько посміхався, неначе над власним жартом. — Тож ти його не бачив.

— Що за лабіринт? — вимогливо спитала дівчина.

Симеон прицмокнув, звертаючись тільки до Пелетьє:

— Ні, хоча я чув, що він добре прислужився. Багато людей привабило те коло з мертвого каменя. Вони дивилися, шукали, не тямлячи, що під ногами в них лежить не справжній секрет.

— Що це за лабіринт? — повторила Алаїс.

Утім, чоловіки досі не звертали на неї уваги.

— Я б надав тобі притулок у Каркассоні. Дах над головою, захист. Чому ти не прийшов до мене?

— Віриш, Бертране, я не хотів більше нічого. Але ти забуваєш, наскільки відрізняється північ від толерантних південних земель. Я не міг подорожувати вільно. Не забувай, що в ті часи життя було суворим для юдеїв. За нами постійно стежили, на нас час від часу нападали та грабували, — Симеон зупинився, щоб набрати в легені повітря, — крім того, я б ніколи не пробачив собі, якби привів їх — хай хто вони є — до тебе. Тієї ночі, тікаючи з Шартра, я навіть не думав про те, куди мені йти. Найкращим рішенням було просто зникнути, доки метушня не вгамується. Коли сталася пожежа, то в мене з голови вилетіли всі думки.

— А як ви опинилися в Без’єрі? — запитала Алаїс, знову намірившись приєднатися до розмови. — Це Хариф послав вас туди?

Симеон похитав головою.

— Ні, мені просто поталанило, Алаїс. Спочатку я попрямував до Шампані, де і провів зиму. Наступної весни, щойно розтанули сніги, я подався на південь. Мені пощастило приєднатися до гурту англійських юдеїв, що тікали від гонінь у своїй землі. Вони направлялися у Без’єр. Це місто здавалося найкращим прихистком. Місто зажило слави досить терпимим ставленням — юдеї обіймали високі посади, а також владні пости. Тут поважали наші