Віннету І - Карл Фрідріх Май
— Ти плачеш? — запитав я. — Що трапилося? Що тебе турбує?
— Це відбудеться сьогодні.
— Щó?
— Сьогодні звільнять кайова. Їхні посланці прибули човнами цієї ночі і привезли все, що ми вимагали.
— І це тебе засмучує? Ти мала би тішитися з цього.
— Ти не знаєш, про щó ти говориш і щó тебе чекає. Під час святкування від’їзду кайова тебе разом із твоїми трьома блідолицими братами посадять на пáлі.
Я давно цього чекав, але коли почув, усе ж таки злякався. Отже, думав я, це вирішальний і, можливо, останній день мого життя! Що він принесе мені до вечора? Але я не виказав їй своєї стурбованості і вдавано байдуже їв далі. Коли доїв, то віддав посуд Ншо-чі. Вона взяла у мене миску, підвелася і пішла геть. Біля входу ще раз озирнулася, підійшла до мене, подала мені руку і, вже не стримуючи сліз, сказала:
— Ншо-чі говорить зараз із тобою востаннє. Донька вождя апачів знає, що не має права показувати свій сум і своє співчуття. Так учив її батько. Але у неї була ще й інша вчителька, її мати.
— Була? — співчутливо запитав я. — Твоя мати померла?
— Так. Маніту, Великий Дух, покликав її до себе. Вона була, як лагідне пообіднє сонечко, яке хоче зігріти. А чоловіки більше схожі на пекуче обіднє сонце. Бувай здоровий! Тебе називають Убивча Рука, і ти сильний воїн. Залишайся сильним і тоді, коли вони мордуватимуть тебе! Ншо-чі дуже засмучена твоєю смертю. Але вона тішитиметься, коли з твоїх уст не зірветься жоден крик болю, попри найстрашніші муки. Дай мені відчути цю радість і помри, як справжній герой!
Після цього прохання вона поквапилася геть. А я вийшов на поріг, аби подивитися їй услід. І тут на мене спрямувалися дула двох гвинтівок. Обидва охоронці добре виконували свою роботу. Якби я наважився зробити ще хоч крок, то мене поранили б так, аби я не міг іти далі. Про втечу можна було забути. Втекти було неможливо вже хоча б тому, що я зовсім не знаю тутешніх околиць. Тож я обачно сховався назад, до своєї в’язниці.
На пáліЩó ж мені залишалося? Найкращим рішенням видавалося спокійно чекати й у відповідний момент попробувати справити належне враження за допомогою пасма волосся. Визирнувши надвір, я мав нагоду пересвідчитися, що думки про втечу були сущим божевіллям. Я побачив, що пуебло — це дуже добре захищена в’язниця. Досі я лише читав про індіанські пуебло, але ще не бачив жодного на власні очі. Їх будували для оборони, і стиль забудови був відповідним.
Здебільшого вони розташовані в долинах гір і надійно захищені з усіх боків скелями. Будівлі тут кількаповерхові, і то кожен наступний поверх будується на попередньому так, аби залишалася вільною частина тераси на даху нижнього поверху. Такі будівлі схожі на піраміду зі сходинками, які поступово, все глибше, ведуть у скелю. Перший поверх найширший, а всі вищі — все вужчі й вужчі. На відміну від наших будинків, поверхи тут не з’єднані між собою внутрішніми сходами, а дістатися всередину помешкань можна лише ззовні, за допомогою драбин, які спирають на стіну, а потім забирають назад. Коли наближається ворог, то драбини ховають, і він не може залізти до будівель, якщо не має з собою власної драбини. Але навіть якщо він і привезе зі собою драбини, то кожен поверх йому доведеться здобувати окремо, під кулями захисників із горішніх поверхів, тоді коли самі вони будуть захищені від ворожих пострілів.
Саме в такому, схожому на піраміду, пуебло я і перебував. Та ще й, як я тепер встановив, на восьмому чи дев’ятому поверсі. Як можна злізти звідси непомітно, якщо всюди повно індіанців! Ні, мені доведеться залишитися. Тож я ліг на своє ложе й чекав.
Це були важкі, майже нестерпні години. Час рухався як слимак, і аж до обіду не було жодних новин від індіанців. А потім я врешті почув, як ізнадвору наближаються голоси відразу багатьох осіб. У супроводі п’яти апачів до мене зайшов Віннету. Я вирішив поводитися невимушено і залишився лежати. Він подивився на мене дуже уважно і сказав:
— Вбивча Рука має сказати мені, чи він уже одужав!
— Ще не зовсім, — відповів я.
— Але наскільки я чую, говорити ти вже можеш?
— Так.
— А ходити?
— Думаю, що так.
— Ти вмієш плавати?
— Трохи.
— Це добре, бо тобі доведеться плисти. Ти пам’ятаєш, у який день ти мав зустрітися зі мною?
— У день моєї смерті.
— Отже, ти запам’ятав. Ось цей день настав. Вставай, тебе зв’яжуть!
Не було жодного сенсу не послухатися цього наказу. Тому я підвівся зі свого місця і дав індіанцям зв’язати мої руки спереду. А на ноги мені одягнули ремінці, які дозволяли поволі пересуватися і навіть дертися по драбині, але я не міг би рухатися швидко.