Віннету І - Карл Фрідріх Май
— Я ніколи не був худим.
— Подивися на своє відображення у воді!
Я зазирнув до половинки гарбуза і злякано відсахнувся: з води на мене дивилася голова привида, голова скелета.
— Це чудо, що я ще живий! — промовив я.
— Так, Віннету теж так каже. Ти витримав навіть тривалу подорож сюди. Великий Дух дав тобі надзвичайно сильне тіло, бо хтось інший точно не вижив би п’ять днів у дорозі.
— П’ять днів! А де ми зараз?
— У нашому пуебло на річці Пекос.
— Ви живете у пуебло? А я думав, що апачі мешкають у наметах.
— Так воно і є. Тільки мескалеро є винятком. І навіть серед нас лише сім’ї вождя і кількох підлеглих вирішили оселитися у цій старій фортеці, яка так довго стояла порожньою. Нас намовив на це Клекі-Петра.
— Усі воїни, які взяли нас у полон, переселилися сюди?
— Так, усі. Вони мешкають поблизу пуебло.
— А полонені кайова все ще тут?
— Також. Узагалі-то їх мали вбити. Будь-яке інше плем’я давно замордувало б їх. Але Клекі-Петра був нашим учителем і вчив нас милосердя Великого Духа. Якщо кайова заплатять нам відкупне, то можуть їхати додому.
— А троє моїх друзів? Ти знаєш, де вони?
— Вони у схожому на це приміщенні.
— Зв’язані?
— Ні, в цьому немає потреби, бо втекти вони не зможуть.
— Як вони почуваються?
— У них усього удосталь, бо той, хто має померти на пáлі, має бути сильним, аби витримати якомога довше. Тільки так покарання буде справжнє.
— Отже, вони мусять померти?
— Так.
— І я?
— І ти!
У її словах не прозвучало навіть тіні співчуття. Невже ця вродлива дівчина була настільки черствою серцем, що сповнене жорстокості убивство іншої людини зовсім її не зачіпало?
— Скажи, будь ласка, чи міг би я з ними поговорити? — попросив я.
— Це заборонено.
— І навіть подивитися на них іздалеку?
— І це заборонено.
— А хоча би надіслати їм звістку?
— І цього не можна.
— Навіть просто повідомити, як я почуваюся?
Вона трохи подумала.
— Ншо-чі попросить свого брата Віннету повідомити їх, як ти себе почуваєш, — сказала вона після роздумів.
— Віннету прийде до мене?
— Ні.
— Але я мушу поговорити з ним!
— А він із тобою не мусить.
— Те, що я повинен сказати йому, дуже важливе.
— Для нього?
— Для мене і моїх друзів.
— Він не прийде. Можливо, Ншо-чі може передати йому те, що ти хотів би повідомити?
— Ні. Дякую тобі. Я міг би сказати це й тобі, я взагалі все можу тобі довірити, але якщо він занадто гордий, аби розмовляти зі мною, то і я маю свою гордість, аби не передавати йому щось через посланця.
— Ти зможеш поговорити з ним лише в день твоєї смерті. Подумай ще раз! А тепер ми підемо. Якщо тобі щось потрібно або ти маєш якесь бажання, то дай нам знати! Ми почуємо це, і відразу ж хтось прийде.
Вона витягла з кишені тоненький глиняний свисток і дала його мені. Після цього вони разом зі старшою індіанкою пішли геть.
Хіба ситуація, у якій я опинився, не була химерною? Я був смертельно хворий, і мене мали якнайкраще доглядати, щоби я одужав і набрався достатньо сил, аби витримати важку і повільну смерть! Той, хто хотів моєї смерті, змусив свою сестру, а не стару висушену індіанку доглядати мене!
Мабуть, не треба зайвий раз пояснювати, що мій діалог із Ншо-чі не був таким гладеньким, як це описано тут. Мені було важко говорити, і кожне слово супроводжувалося сильним болем. Тож я розмовляв дуже повільно і змушений був часто зупинятися, щоби перепочити. Це дуже виснажило мене, тому тільки-но обидві жінки пішли, я відразу заснув.
Через кілька годин я прокинувся від сильної спраги і неймовірного голоду. Щоби випробувати запропонований мені чарівний метод, я свиснув один раз. Миттєво з’явилася стара — мабуть, сиділа за дверима, — вона вистромила до кімнати голову і запитала щось. Я зміг розрізнити лише слова «іша» та «ішла», але не знав, що вони означають. Напевно, вона запитала, чи я хочу їсти