Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Ти маєш на увазі те, що незабаром я маю померти?

— Так.

Вона взяла намисто з моїх рук і почепила мені на шию. Відтоді я завжди носив його, коли був на Дикому Заході. І це намисто згодом стало ще більшим.

— Ти могла би принести мені цю згадку і згодом, — відповів я вродливій індіанці. — Зовсім нема причин для поспіху, бо я сподіваюся носити це ще багато років.

— Ні, тобі залишилося вже недовго.

— Не вірю! Ваші воїни не вб’ють мене.

— Вони будуть змушені! Так вирішили на раді старійшин.

— Але вони змінять свою думку, коли довідаються, що я невинний.

— Вони не повірять у це.

— Повірять, бо я можу довести це.

— Доведи! Я буду дуже рада почути, що ти не брехун і не зрадник. Скажи мені, коли зможеш продемонструвати ці докази, щоб я передала їх своєму братові Віннету!

— Нехай прийде до мене, щоби довідатися про все!

— Він не зробить цього.

— Тоді він ні про що не довідається. Я не звик випрошувати дружбу або спілкуватися через посланця з тим, хто може сам прийти до мене.

— Які ви, воїни, все ж таки непрості люди! — зітхнула вона. — Я би дуже хотіла принести тобі пробачення Віннету. А так ти ніколи його не отримаєш.

— Мені не потрібно пробачення, бо я ні в чому не винен. Але я прошу тебе про іншу послугу. Якщо ти знову побачиш Сема Гоукенса, то скажи йому, будь ласка, нехай не турбується. Щойно я позбудуся своєї хвороби, ми будемо вільні.

— Я не вірю в це. Це сподівання не здійсниться.

— Це ніяке не сподівання, а цілковита певність. Згодом ти переконаєшся, що я кажу правду.

Я говорив так упевнено, що вона більше не сперечалася, а пішла геть.

Отже, моя в’язниця розташована на ріці Пекос, а точніше — на одній з її приток, бо коли я дивився крізь двері, то бачив зовсім неподалік, на протилежному березі, скелю, а річка Пекос мала би бути значно ширшою. Я б охоче роздивився пуебло, але ще не міг самостійно пересуватися. Хоча навіть якби й мав достатньо сили для цього, мені точно не дозволили би нікуди виходити.

Коли стемніло, прийшла старша індіанка і сіла в куточку. Вона принесла лампу — невеличкий, вичищений від м’якуша гарбуз, наповнений олією, в якій плавав «кораблик». Ця лампа горіла всю ніч. Стара індіанка виконувала всю брудну роботу, а Ншо-чі керувала нею.

Всю ніч я знову міцно проспав і наступного ранку почувався краще, ніж напередодні. Цього дня мене годували шість разів, і це постійно був наваристий м’ясний бульйон із кукурудзяним борошном. Це було дуже поживно і легко засвоювалося, тож так мене годували ще кілька днів підряд, аж поки я зміг уже жувати тверду їжу, а особливо — м’ясо.

Моє одужання наближалося з кожним днем. На кістках знову з’явилися м’язи, а рана на язику гоїлася все швидше. Ншо-чі поводилася зі мною завжди однаково привітно, але була твердо переконана, що моя смерть невблаганно наближається. Згодом я зауважив, що в ті моменти, коли вона не контролювала себе, в її очах з’являвся вираз болю та нерозуміння. Отже, я був несправедливий до неї, коли вирішив, що вона не має серця. Я запитав її, чи дозволено мені виходити з моєї в’язниці, яка постійно стояла відчинена. Вона заперечила і повідомила, що день і ніч біля дверей сидять двоє вартових, яких я не бачу, але вони таки пильнують, аби я не втік.

Це змусило мене бути обережним. Я покладався на пасмо волосся, але існувала ймовірність, що воно не справить належного ефекту. І тоді я міг би покладатися лише на себе і своє тіло, а його ще варто би потренувати. Але як?

Спав я на ведмежих шкурах. Решту часу або сидів, або ходив туди-сюди по кімнаті. Я сказав Ншо-чі, що не звик сидіти на підлозі і попросив камінь, який міг би слугувати мені кріслом. Це бажання передали Віннету, і він прислав мені кілька каменюк різного розміру. Найважча з них важила приблизно центнер. Тож за допомогою цих каменюк я вправлявся, коли залишався сам. На очах своїх доглядачок я удавав слабкого, але насправді вже через чотирнадцять днів запросто міг кілька разів підряд підняти найбільший камінь. Я постійно покращував результат і через три тижні відчув, що до мене повернулася колишня сила.

Я був тут уже три тижні, але нічого не чув про те, щоби відпустили полонених кайова. Так довго годувати сто сімдесят чоловік було непросто. Але кайова доведеться заплатити за це. Що довше вони залишалися тут, не погоджуючись на пропозиції апачів, то більшою ставала сума викупу.

І ось одного гарного сонячного ранку Ншо-чі принесла мені сніданок і сіла біля мене, хоч зазвичай відразу ж виходила геть. Вона розглядала мене, і в очах її був сум,