У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Він схопив мене за руку.

— До цього ще не дійшло, Гансе, — сказав я.

Ми укріпили табір, розташувавши фургони квадратом і заклавши всі проміжки гілками колючого чагарнику, відомого під назвою “зачекай трохи”. За годину з лишком все було зроблено як слід, і почалася суперечка про те, що робити з худобою. Дехто з бурів хотів помістити її посеред табору. Я був проти цього, доводячи, що тварини оскаженіють від перших пострілів. Я запропонував, щоб кілька чоловіків із тубільної прислуги погнали їх через надрічкову долину до стоянки якого-небудь мирного племені. Розташування місцевості давало змогу надіятися на втечу від переслідування зулусів.

Пропозицію прийняли, і, крім того, вирішили, що з ними піде один голландець та здатні витримати дорогу жінки й діти.

Ті, хто залишився в таборі, готувалися до бою.

Індаба-Зімбі, усміхаючись і киваючи своїм завитком, із таємничим виглядом походжав табором.

День уже хилився до вечора, а зулуси все ще не з’являлися. Нас охопила божевільна надія, що вони пішли і не повернуться. Коли Індаба-Зімбі почув, що ці зулуси належать до племені умтетва, він глибоко замислився. Потім він підійшов до мене і запропонував піти в розвідку. Я порадився з Гансом Ботом, і, хоча той дещо не довіряв “чорній тварюці”, було вирішено, що Індаба-Зімбі вирушить.

Він пішов. Я думав, що він ніколи вже не повернеться, і не міг припустити, що він ризикує своїм життям не заради бурів, яких ненавидів, а заради мене.

Близько одинадцятої години, коли трохи задрімав, я почув тихий свист за табором. Вмить прокинувся; по всій лінії пролунало клацання зведених курків.

— Макумазане! — пролунав голос Індаба-Зімбі, — ти тут?

— Так.

— То посвіти мені, щоб я міг потрапити в табір. Я запалив для нього ліхтар.

— Ось які вісті, білі люди, — сказав Індаба-Зімбі, з’явившись в огорожі. — Коли стемніло, я підповз до місця, де розташувалися зулуси, і почав дослухатися. Вони справді з племені умтетві. Три дні тому вони напали на слід фургонів і пішли по ньому. Вони налаштовані проти бурів, оскільки пам’ятають битву на Кривавій річці та інші битви, тому вони й пішли не на північ для з’єднання з Моселекасе, а за вами.

Ми повернулися до своїх постів.

Важка ніч поволі наближалася до світанку. Хто у змозі передати знемогу цих нескінченних годин?

Світла більшало, і ми могли вже дещо розрізняти у світанковому тумані. — І ось почалося!..

З іншого боку табору, на відстані тисячі або й більше кроків від нього, пролунало якесь гудіння. Воно ставало голоснішим і голоснішим, і, нарешті, перейшло у спів. Я невдовзі зміг розібрати приспів. Дуже простий приспів:

— Ми вбиватимемо, вбиватимемо! Чи не так, братове?

На вершині з’явилися щити. Дикуни йшли групами по дев’яносто чоловік. Усіх груп було тридцять одна. Піднявшись на вершину, вони утворили потрійну лінію і почали спускатися. За сто ярдів, поза досяжністю пострілу, вони зупинилися і заспівали:

— Ось крааль7білих людей, яких ми вб’ємо. Але де ж худоба білих людей, братове, де їхні воли?

Питання це, мабуть, дуже спантеличувало їх і, нарешті, наперед вийшов їхній представник і запитав нас, куди ми поділи нашу худобу.

— Ми тепер підемо шукати худобу, — кричав він, — а потім уб’ємо вас.

Мені це здалося дивним, але поки я міркував, що б це могло означати, зулуси швидко пробігли повз нас до річки і зникли.

— Хотів би я знати, чи справді дияволи пішли геть, — звернувся до мене Ганс Бот.

— Я піду і дізнаюсь, — запропонував Індаба-Зімбі, — якщо ти підеш зі мною, Макумазане.

Я