Закон Хроноса - Томас Тімайєр

— Та це ж несерйозно!

— Але це ще не все. Вільгельм постійно піддавався таким катуванням, які ще більше затримували його розвиток. Масажі, електрошок, шини на руку, ортопедичне взуття. Найгіршим був корсет із дерев’яних і металевих планок і поясів, що мав витягнути мускули шиї.

— Бідолаха.

Гумбольдт кивнув.

— Мабуть, ти права. Проте, Вільгельм виявився на диво наполегливим. Він упорався з усіма своїми недоліками, навчився стріляти з гвинтівки, плавати під вітрилом, веслувати і грати в теніс. Тільки з верховою їздою в нього нічого не виходило. Залізти й злізти з коня, прямо триматися в сідлі, натягати поводи — все це приносило йому муки.

— А Штангельмайєр?

— Штангельмайєр виховував і Вільгельма, і його брата Генріха в традиціях кальвінізму. Пригадую, що Вільгельм якось назвав свого вихователя безрадісним, педантичним і сухим. Проте, він із ним так і не розлучився. Після воцаріння Вільгельма Штангельмайєр став його радником. Це один із наймогутніших людей в імперії. Як я чув, він один із членів щойно заснованого тимчасового уряду.

— Що ж,— зітхнув Оскар.— Тоді на вечерю в замку можна не сподіватися.

Замок був розташований на березі Шпреє, буквально на відстані витягнутої руки від Берлінського собору. Розкішний триповерховий будинок, над головним входом якого здіймався круглий мідний купол. Сам вхід було поділено на три частини, з високою напівкруглою аркою посередині й двома меншими праворуч і ліворуч. Зовнішній фасад було прикрашено колонами з доричними капітелями. Від часу свого будівництва наприкінці шістнадцятого століття міський замок був головною резиденцією курфюрстів Бранденбургу, королів Пруссії, а також німецьких імператорів.

У порівнянні з чудовою липовою алеєю, якою снували незліченні пішоходи, палацова площа здавалася порожньою. Під’їзд до замку було перегороджено, і карети, що під’їжджали, ретельно оглядалися. Оскар помітив, що прапори приспущені. Країна була в жалобі.

— Приїхали,— оголосив Штрибель.— Приготуйте, будь ласка, ваші документи.

Їх перевірили, але ніяких запитань не виникло. Можна було їхати далі.

Після перевірки вони в’їхали за загороду й попрямували до величного будинку. Повсюди миготіли багнети, гостроверхі каски й до блиску начищені чоботи. Ще в місті Оскар помітив, що солдатів і жандармів стало більше. Всі важливі перехрестя було перегороджено, всі шляхи контролювалися патрулями. Гумбольдт не перебільшував. Схоже, країна справді стояла на порозі громадянської війни.

Перед головним входом вони зупинилися. Фогель і Штрибель спішилися й відкрили дверцята карети.

Біля дверей документи знову перевірили. Особливою люб’язністю вартовий не відзначався. Всі папери були в порядку, Фогель щось шепнув на вухо солдатові, і той відступив, звільняючи їм шлях. Увійшов посильний і відразу помчав, щоб повідомити Штангельмайєру про прибуття гостей.

Поки вони чекали, Оскар розгледівся. Тут усе було, немов у вулику. Державні службовці моторно снували по палацу, гуркочучи чоботями по мармурових сходах і переносячи стоси паперів.

— Хтось махає. Напевно, це нам,— Шарлотта вказала на широкі мармурові сходи, що вели на другий поверх.

— Ходімо,— скомандував Гумбольдт.— Тримайтеся біля мене й говоріть тільки тоді, коли вас запитують. Зрозуміло?

Їх зустрів кволий чоловічок у сірому костюмі, з віночком сивого волосся за вухами й на потилиці. Окуляри в золотій оправі сиділи на самому кінчику його носа, і Оскар злякався, що вони ось-ось упадуть.

— Пан фон Гумбольдт?

Дослідник кивнув.

— До ваших послуг. Це мої племінниця й син.

Я попросив їх супроводжувати мене.

Чоловічок відкашлявся.

— Мене звати Фердинанд Глокеншмід. Я секретар пана Штангельмайєра. Ми раді, що ви так швидко прийняли наше запрошення.

«Гарненьке запрошення,— подумав Оскар.— Скоріше вже наказ».

— На жаль, пан Штангельмайєр не може зустріти вас особисто. Він уже не молодий. Підйом сходами завдає йому чимало клопоту. Крім того, бачите, що тут діється. Убивство нашого улюбленого імператора привело до цілковитого хаосу. Ми опинилися перед купою уламків, не кажучи вже про особисту втрату. Навіть уявити не можу, кому була вигідна його смерть.— Він відкашлявся: — Але не будемо змушувати чекати пана Штангельмайєра. Будь ласка, слідуйте за мною.

Він розвернувся й повів їх на другий поверх. Звідти ще одними широкими сходами вони піднялися на третій. Потім пройшли повз низку величезних дверей і зупинилися перед кімнатою наприкінці коридора.

— За цими дверима вітальня його величності,— повідомив секретар.— Тут імператор приймав іноземних гостей, дипломатів і глав держав. Кабінет пана Штангельмайєра розташований в самому кінці. Будь ласка, зачекайте тут, я повідомлю про вас.

Їм знову довелося чекати. Оскар скористався з нагоди, щоб виглянути з вікна. Йому здалося, що солдат на площі перед замком стало ще більше.

По той бік Шпреє виднілися Бранденбурзькі ворота й купол рейхстагу. Ліворуч у передвечірнє небо здіймалися темні клуби диму, забарвлюючи його в неприємний коричневий колір. Там пролягали Кройцберг і Шенеберг. На плече юнака лягла рука Гумбольдта.

— Безладдя дедалі ближче,— сказав він.— Дісталися майже до зоопарку.

— Яка в них мета? — запитав Оскар.

— Напевно, рейхстаг і парламент. Вони хочуть домогтися скасування заборони на діяльність партії. Якщо доведеться, то силою.

— Вони мають на це право,— войовничо заявила Шарлотта.— Поліція має спочатку з’ясувати, хто насправді вбив імператора, а потім уже обвинувачувати соціалістів.

— Що це за просторікування? — пролунав праворуч сухий голос.

Вони обернулися. У дверях стояв худий високий чоловік зі сріблястим волоссям і розложистою бородою. Він спирався на ціпок й чимсь нагадував пораненого птаха. Шкіра в нього була немовби воскова, вилиці виступали, а кінчики тонких губ опускалися вниз. Справді, з таких вуст навряд чи можна було б почути похвалу або привітне слово.

— Дивні у вас уявлення, фрейлейн Ритмюллер. У бунтарів і анархістів у цій країні немає жодних шансів,— продовжив він.— Той, хто спробує похитнути основи нашої правової системи, загине.

Шарлотта зніяковіла. Схоже,