Закон Хроноса - Томас Тімайєр

Оскар відкрив кулю й заглянув усередину. На нього дивилися два широко розплющених круглих ока. Пір’я птаха було покрите тонким шаром інею. Дзьоб ледве розкрився:

— Вілмі холодно.

Оскар звільнив свою маленьку подружку з ув’язнення й підніс до лампи. Вона відразу змахнула куцими крильцями.

— Ну, моя мала, все добре?

— Вілма повернулася. Нагорода. Зараз.

— Обов’язково буде.— Оскар озирнувся на батька: — Заспиртовані вишеньки, я не забув. Можна, батьку?

— Звісно. Уже йдемо. Тільки швиденько порівняю час, щоб побачити… От тюхтій!

Гумбольдт зняв із зап’ястя годинника й порівняв із тим, що був на машині. Оскар помітив, що той теж сильно постраждав.

— Що він показує?

Гумбольдт був вражений.

— Боюся, таймер доведеться кардинально змінити,— нарешті, сказав він.— Як таке могло статися? Не пам’ятаю, щоб налаштування збилося.

Шарлотта витягнула шию, щоб роздивитися циферблат.

— Скільки ж днів минуло?

— Днів? — криво посміхнувся Гумбольдт.— Років. Двадцять років, якщо точно.

— Двадцять років? — Оскар пригорнув Вілму до грудей.— Цього не може бути!

— Як не сумно, але може,— заперечив Гумбольдт.— Подивіться на машину часу. Яка корозія металу! Не уявляю, щоб це могло статися природним шляхом.

На машину щось подіяло — якась рідина або кислота. А, можливо, сильний жар.

Справді, в деяких місцях метал сильно поіржавів.

— Подорож у майбутнє, довша, ніж на кілька днів, може бути дуже небезпечною,— зауважив він.— Якщо вирушити в минуле, можна здогадатися, що на тебе очікує. Для цього достатньо перегорнути підручник історії. Але, вирушаючи у майбутнє, ніколи не можна бути впевненим, що станеться в потрібний день. Чи взагалі існуватиме цей світ. Ми із Пфефферкорном зійшлися на тому, що на подорожі в майбутнє потрібно накласти табу. Контролювати ризик можна тільки при подорожі в минуле.— Він провів рукою по металу.— Дивно,— пробурмотів він.— Дуже дивно. Існує тільки один спосіб про все довідатися. Потрібно прослухати записи Вілми. Сподіватимемося, що вони виявляться корисними.

Вівторок, 8 червня 1895…

Р ешту дня Гумбольдта не було видно. Однак будинок почали обкладати репортери, які прочитали звіт Фріца Фердинанда й бажали знати, що відбувається. Оскарові й усім іншим довелося докласти чимало зусиль, щоб від них відкараскатися. Кілька писак виявилися досить зухвалими, щоб влізти на стіну або пробратися через сад. Вілма теж допомагала, розганяючи настирливих відвідувачів голосними криками.

Наступного ранку до сніданку Гумбольдт теж не вийшов. Домочадці побачили, як він вийшов із будинку й кудись помчав. Повернувся він тільки в другій половині дня. Під пальто на ньому виявився брудний халат. Обличчя в нього було серйозним.

— Ось і ти! — вигукнула Шарлотта, щойно дослідник переступив поріг.— Ми думали, що вже більше тебе не побачимо. Що трапилося?

— Становище в місті гірше, ніж я побоювався,— відповів їй дядько.— Соціалісти побудували барикаду за зоопарком на Лейпцігській площі й борються з націоналістами. У результаті вуличних боїв загинуло вже з десяток людей, і, схоже, далі буде тільки гірше. Військовий уряд впроваджує суворі заходи. Повсюди зводяться блокпости, і жандарми перевіряють документи. Щоб дістатися сюди з Оранієнбурга, мені знадобилося більш ніж півгодини.

— Коли я вчора ходила за покупками, було не краще,— вставила Лєна.— Люди змітають усе, що трапляється під руку: сухий горох, сочевицю, рис, консерви, солонину. Щастя, що ми пішли раніше, а то б нам нічого не дісталося. Але якщо так піде й далі, незабаром на прилавках зовсім нічого не залишиться.

— Скуповують усе підряд,— підтвердив Віллі.— Навіть кисла капуста, на яку раніше ніхто не дивився, розлітається як пиріжки.

— У кислій капусті міститься багато цінних речовин,— докірливо подивився на нього Гумбольдт.— Мінерали, вітаміни, мікроелементи. Сподіваюся, ви її теж купили. Обожнюю кислу капусту, особливо з картоплею в мундирі й печенею.

— Не переймайся,— посміхнулася Еліза.— У нас усього вистачає. Підвал забитий під зав’язку. З тим, що в нас є, ми без особливих труднощів протримаємося місяців зо два.

— Чудово,— констатував дослідник.— Виходить, я можу не забивати цим голову і зайнятися роботою. Експерименти важливіші за все.

— Чим ти займався весь цей час? — поцікавилася Шарлотта.— Тебе було не видно й не чути.

— Потрібно було розібратися з таймером. Виявилося, проблема в тому, що ми із Пфефферкорном установили механічний пристрій. Це один із найсучасніших регуляторів, але через те, що він механічний, то не надто точний. Ми замінимо його на електричний.

— Електричний? — здивувався Оскар.— Такий існує?

Гумбольдт кивнув:

— Поки що тільки один. Про все дізнаєтеся, коли він буде готовий. Через цю кляту статтю стільки чуток! Експерименти з часом і без того сполучені з ризиком, але якщо про них пронюхають ті, кому цього знати не потрібно, апарат може стати небезпечною зброєю.

Немов на підтвердження його слів у двері постукали. Стукіт був вимогливим і наполегливим.

— Упевнений, знову журналюга,— зітхнув Гумбольдт.— Відскіпайтеся від нього, а я спущуся в лабораторію.

Із цими словами він розвернувся і зник.

Оскар стиснув зуби й попрямував у вестибюль. За матовим склом дверей він роздивився силуети двох чоловіків. Юнак відчинив двері й заступив вхід.

Хлопці були високими, широкоплечими, з різкими рисами облич. Під пошитими на замовлення костюмами, що добре облягали фігури, виділялися тверді, як сталь, м’язи. Від них походила відчутна загроза. Ясно, що це ніякі не репортери.

— Що вам потрібно? — запитав Оскар.

— Потрібно поговорити з паном фон Гумбольдтом.

— Хто його запитує?

— Просто відповідай, парубійку, вдома він чи ні?

— Я…

— Дядько зараз зайнятий,— прийшла