Закон Хроноса - Томас Тімайєр

Аж тут приспів Глокеншмід:

— Пане головний радник Штангельмайєр. Це пан фон Гумбольдт, його племінниця Шарлотта і син Оскар.

— Дуже приємно,— чиновник наблизився й простягнув руку.— Будь ласка, заходьте,— указав він на відчинені двері кабінету.

Оскар увійшов останнім. Кімната була маленькою, темною, і в ній чимсь тхнуло. «Саме такий запах виходить від старих»,— подумав він і став поруч із батьком.

— Будь ласка, сідайте,— сказав Штангельмайєр і вказав на ряд стільців навпроти письмового стола. Головний радник опустився на своє робоче місце й звернувся до свого помічника: — Дякую, Глокеншміде, це все. Хіба тільки добродії хочуть чогось освіжаючого?..

— Ні, дякую,— відповів Гумбольдт.

Глокеншмід уклонився й зачинив двері. Кімната стала ще меншою і темнішою. Оскар відчув, як по спині скотився струмок поту.

— До мене дійшли відомості, що вам знову запропонували кафедру,— сказав Штангельмайєр.

— Це правда, але я ще не знаю, чи погоджуся,— відповів Гумбольдт.

— Чому ні, дозвольте спитати? Знання потрібно передавати молоді. Інакше, яка від них користь?

— Є ті, хто здобуває знання, і ті, хто передає їх. Кожний займається тим, до чого має хист. Я ще не визначився, до кого належу я.

— Мабуть, ви довго над цим думали. Нашу країну чекає лихоліття, і нам потрібна сильна й розумна молодь. Тільки так ми зможемо захиститися від зовнішньої загрози,— він розвів руками над полірованою стільницею.— Але давайте перейдемо до справи. Напевно, ви вже здогадалися, що причиною нашої зустрічі є стаття у вчорашній «Берлінер Моргенпост»,— він висунув шухляду стола й дістав досить пошматований номер газети.— Тут говориться, що ви працюєте над чимсь на кшталт машини часу. Над пристроєм, за допомогою якого можна подорожувати як у майбутнє, так і в минуле. Чи правда це, або ж репортер — як там його звати, дозвольте… ах, так… Фріц Фердинанд — усе вигадав? — Погляд Штангельмайєра став холодним і різким. Неначе скальпель блиснув.— Ну?

Видно було, що якусь мить Гумбольдт сумнівався, але потім усе ж таки твердо сказав:

— Правда. Ваші відомості правильні.

Брови Штангельмайєра зметнулися вгору.

— Чудово,— тихо сказав він.— І як далеко просунулися ваші дослідження?

— Якщо чесно…— Гумбольдт відкашлявся.— Я вважав би за краще поки не говорити про це. Проект перебуває на початковій стадії. Теоретично подорожі в часі можливі, я в цьому впевнений. Але от чи будуть вони колись утілені в життя — хтозна. Крім того…— Гумбольдт ніяково засовався на стільці.— Мої експерименти не можна назвати безпечними.

— Тоді ви маєте розповісти мені про них більше. До моїх обов’язків входить знати про всі небезпеки.

Дослідник мовчав.

Штангельмайєр досить довго не зводив із нього свого пильного погляду, потім знову надягнув окуляри, відсунув шухляду і дістав товсту теку. Він почав задумливо гортати документи:

— Я навів про вас довідки, пане Гумбольдт. Ваше минуле, експедиції, замовлення. Поїздка в Перу, занурення в Середземне море, розслідування справи Белхайма, експедиція в Індонезію з професором Лілієнкроном. Мені відомо про ваші переговори з директором Шпренглером, а також про вашу заяву, що в університет потрібно зараховувати жінок. Деякі ваші ідеї, особливо з приводу колоніальної політики нашої імперії та завдань учених у наших університетах, являють собою небезпеку, якщо не сказати, що підривають підвалини нашого суспільства. Природно, цей список недостатньо повний, але мені здається, що ми непогано вас знаємо. Можливо, краще, ніж багато хто інший. Ви для мене відкрита книга,— глянув він на дослідника поверх окулярів.

Оскар помітив, що на чолі батька залягла глибока зморшка.

— Ви нічого більше не хочете сказати, пане фон

Гумбольдт?

— Ви не образитеся, пане Штангельмайєр, якщо я скажу, що ви заходите занадто далеко? Як вільний учений я можу мати свої таємниці.

— Таємниці? — Знову цей каркаючий сміх.— Саме ними я й займаюся. Недарма ж я глава таємної поліції. Ми живемо в надзвичайні часи, пане фон Гумбольдт, і ви самі це знаєте. Надзвичайні часи вимагають надзвичайних заходів. Смерть імператора стала для нас тяжким ударом. Вільгельм був не тільки гарним другом, а й обачним і розумним монархом. Деякі вважали його занадто слабким, але вони просто недостатньо добре його знали. На відміну від володарів багатьох інших держав, він був уразливішим і людянішим, імовірно, внаслідок своєї немочі.

Оскар не зводив очей зі Штангельмайєра. Незважаючи на вік, розум у того був гострим, немов ніж. Схоже, він справді любив імператора. А може, просто прикидається? Може, просто хоче змусити їх повірити, що він уболіває за государя? І при чому тут винахід Гумбольдта?

— Хто не навчився переживати поразки, той рано чи пізно переоцінить свої сили,— твердо заявив Штан гельмайєр.— Стане занадто зарозумілим. У грудях Вільгельма билося людське серце. Він любив народ, шукав із ним близькості. Імовірно, це й стало причиною його смерті.— Він розкрив теку на одній із останніх сторінок.— Як я вже говорив, фон Гумбольдте, ви для мене відкрита книга. Те, що я знаю про ваш проект, не повинне вас турбувати. Я вмію зберігати таємниці. Вас має турбувати те, що я можу конфіскувати вашу лабораторію в будь-який момент. Адже ви самі сказали, що ваші досліди становлять небезпеку. Можу припустити, що деякі речовини, з якими ви працюєте, підпадають під чинність закону про зброю та вибухові речовини. Мене б не здивувало, якби там знайшлися матеріали, заборонені в Німеччині, а це дозволило б на кілька років відправити вас за ґрати. Було б краще, якби ви погодилися із мною співпрацювати.

Оскар був уражений. Штангельмайєр явно не був старим радником, що згадує на схилі віку старі добрі часи за столом свого кабінету. Перед ними сидів шеф таємної поліції, який чудово знав, на який важіль потрібно натиснути.

Обидва чоловіки довго дивилися один на одного, але потім погляд Штангельмайєра пом’якшився.