Закон Хроноса - Томас Тімайєр

— А якщо ці зміни не несуть у собі ніякої користі?

— Так, але хіба ми можемо бути впевнені, що колись вони не обернуться благом? Ми всього лише люди. Ми часто помиляємося. Ми ледь можемо впоратися із проблемами у своєму повсякденному житті, щоб намагатися ще й розпоряджатися історичними подіями. Часові конструкції не допускають необдуманих дій. Це однаково, що витягти карту з карткового будиночка,— обрушиться все. Наслідки можуть виявитися фатальними,— Гумбольдт обперся на ціпок.— Можете заарештувати мене й кинути до в’язниці, але я не братиму участі у таких ризикованих і безвідповідальних експериментах. Я краще знищу машину часу й усе, що з нею пов’язане.

Штангельмайєр досить довго мовчав і потім закрив теку.

— От і добре. Ви чудово пояснили свою точку зору. Це не та відповідь, на яку я очікував, але я розумію ваші моральні сумніви. Цим ми й обмежимося.

Гумбольдт недовірливо підняв брову:

— Виходить, ви не станете наполягати, щоб я продовжував експерименти під наглядом уряду?

— Ні. Звісно, ні. Надаю вам свободу дій. Можете безперешкодно повертатися. Мені хотілося б, щоб ви повідомляли мені про свої успіхи. Якщо ви доможетеся кардинального поліпшення, негайно повідомте мені. О, і ще дещо. Не можна, щоб ви або хтось із вашого оточення розповідав про ці дослідження. Експерименти потрібно тримати в суворій таємниці. Це в інтересах національної безпеки, природно. Я скористаюся своїм положенням, щоб цей репортер забрав свої слова назад і надрукував спростування, у якому зізнається, що він усе це вигадав. Якщо він відмовиться, посидить за ґратами, поки не передумає. Бажаю вам гарного дня.

К оли вони їхали назад, Гумбольдт звернув із головної вулиці й поїхав в інший бік. На запитальний погляд Шарлотти відповів:

— Зробімо невелику прогулянку в Оранієнбург.

Хочу представити вам Юлія Пфефферкорна. Зараз саме час із ним познайомитися. Крім того, мені потрібно розповісти йому про останні події. Інформація занадто важлива, щоб тримати її при собі.

— Ти маєш причини сумніватися в словах Штангельмайєра? — поцікавилася Шарлотта.— Він не найприємніший тип, але ж думка про те, щоб запобігти замаху на імператора, сама напрошується.

— Не дозволяй зовнішності ввести тебе в оману,— сказав Гумбольдт.— Він політик і скористається всіма можливими способами, щоб зміцнити свою владу. Я й гадки не маю, що він замислив, але будь певна, що він розповів нам тільки половину правди.

— Чому? — здивувався Оскар.— Смерть Вільгельма зачіпає його особисто, це зрозуміло. І нічого дивного, адже він був вихователем імператора з самого дитинства.

— Вихователем, який дошкуляв причіпками й третирував свого підопічного,— відповів Гумбольдт.— Не можу стверджувати, що він колись любив свого  вихованця. Однак ми занадто далеко зайшли. Безглуздо вести розмови про причини, якщо ми не володіємо інформацією. Зараз потрібно бути обережними як ніколи. На щастя, Штангельмайєр повірив у те, що може не вистачити енергії.

— Що ти кажеш? — здивувалася Шарлотта.

Гумбольдт посміхнувся:

— Коли я казав, що нам потрібно стільки енергії, скільки цілому Берліну на рік, я в жодному разі не перебільшував. Просто я не розповідав, що ми вже знайшли таке джерело.

— Знайшли? — брови дівчини зметнулися вгору.— Що ти маєш на увазі?

Дослідник посміхнувся.

— Пізніше. Спочатку я представлю вам Пфефферкорна. Отут він і живе.

Вони проїхали по доріжці між двома заскленими виробничими спорудами, із труб яких валив густий дим.

Оранієнбург недарма називали Вогненною Землею. Ніде більше не було стільки фабрик, заводів, кузень, прокатних цехів, друкарських пресів і скляних майстерень. Скрізь щось довбали, били, фрезерували й пиляли. Шум стояв пекельний, але було в ньому й щось заспокійливе. Те, що робітники не страйкували, означало, що до них іще не дістався безлад.

Гумбольдт махнув у бік двоповерхового будинку з червоної цегли.

— Бачите? Там розташовується лабораторія.

— Будинок із дивними дверима? — Шарлотта з подивом уп’ялася на дугоподібні ворота, обвішані не менше ніж дюжиною замків. Ланцюги, засуви, навісні замки, замки із цифровим кодом,— це, скоріше, скидалося на музейну експозицію. Схоже, цей Пфефферкорн — людина не з довірливих.

— Овва… Ледве не забув. Ще дещо про Пфефферкорна,— Гумбольдт понизив голос.— Він трохи дивакуватий хлопець, але симпатичний. Якщо знати, як із ним поводитися, не буде жодних проблем. Він уже відсидів кілька місяців за те, що застосував фізичну силу до охоронців порядку. Він ненавидить інструкції, але найбільше не любить, коли йому дуже набридають. Не терпить цікавих журналістів, жебраків і всяких комівояжерів. Йому хочеться, щоб ніхто не заважав працювати, тому й перебрався в такий негостинний район. Шум машин, гуркіт і брязкіт — музика для його вух. Для нього немає нічого кращого. Розмовляти з ним не потрібно, хіба тільки якщо він сам запитає. Говоритиму я. Так, і останнє. Ніколи, ні за яких умов не можна дивитися йому в очі. Все зрозуміло? Добре, тоді можемо йти.

Шарлотта й Оскар зістрибнули на землю, і Гумбольдт прив’язав коней. Потім він став прямо перед дверима й смикнув за ланцюг, що висів праворуч, поряд із поштовою скринькою. Пролунав низький звук, схожий на гудок корабля.

Довго чекати не довелося. Динамік поряд із дверима захрипів, засичав і ожив.

— Хто там? Якщо комівояжери або діти, то краще забратися під три чорти. Я нічого не купую.

— Це я, Карл Фрідріх. Впустиш?

— Фріц? — І після короткої паузи: — Покажи своє обличчя!

Дослідник поклав підборіддя на нижню планку віконця. Шарлотта нечутно вимовила слово «Фріц» і посміхнулася. Оскар знизав плечима й посміхнувся їй у відповідь.

Віконце у дверях засвітилося, та так