Закон Хроноса - Томас Тімайєр

— Пфефферкорн,— задумливо вимовив Оскар.— Десь я чув це ім’я.

— Ти згадував його на борту дирижабля під час нашої подорожі на Яву,— згадала Шарлотта.

— Так, а ти сказала, що він шарлатан і аферист,— посміхнувся Гумбольдт.

— Я тільки повторила те, що писали про нього газе-

ти. Кажуть, під час одного зі своїх експериментів він

зруйнував лабораторію й кілька будинків, що прими-

кали до неї.

— Можливо, це й правда,— погодився Гумбольдт.— Але ж йому вдалося значно полегшити лінгафон. І ви самі могли переконатися, що працює він чудово. Але те, що зараз перебуває перед вами,— абсолютний шедевр. Ідея моя, а за виконання я добре заплатив. Хочете дізнатися, як вона працює? Підходьте ближче. Ви не розчаруєтеся.

Поки вісім генераторів набирали обертів, шум наростав дедалі більше й більше. Оскар відчув, як по тілу пробігли дрижаки, до самих кінчиків пальців. Повітря було теплим і немов пронизаним електрикою. Навіть у Шарлотти волосся стало сторчма.

Двигуни працювали на лігроїні — суміші спирту й газоліну, що у продажі називалася нафтовим бензином. Особливий вентиляційний пристрій забезпечував відведення вихлопних газів, і, все ж, дихати Оскарові було важко. Запах був огидний.

— Досі я випробовував прилад без екіпажу,— спробував перекричати шум Гумбольдт.— Сьогодні вперше в подорож вирушить пасажир.

— Хто ж буде пасажиром? — здивувався Оскар.— Куля занадто мала.

— Не для Вілми,— кивнув дослідник у бік ківі.— Вона буде першим мандрівником у часі за всю історію. Ну як, мала, готова до великої пригоди?

Пташка стояла поряд, схиливши голову.

— Вілма готова,— почулося з динаміка в неї на спині.

— А це не занадто небезпечно? — затурбувалася

Шарлотта.— А що коли… А що коли вона не повернеться?

— Вона обов’язково повернеться,— втішив Гумбольдт і погладив Вілму.— Час має дивний побічний ефект. Він схильний до інертності. Якщо не подавати нової енергії, то машина повернеться в точку, з якої почала свою подорож. Схоже на силу ваги, що знову й знову повертає все на землю. Але це тільки одна з таємниць, пов’язаних із часом. Ну що, мала, почнімо?

Оскар помітив, що порожнина за розміром розрахована точно на Вілму. Стояти на повний зріст вона не змогла б, але отвори у верхній частині забезпечували постійний приплив свіжого повітря. До того ж, це гарантувало, що пташку не кидатиме сюди-туди.

— Я вмонтував у її ранець записуючий пристрій, щоб можна було фіксувати все, що вона говорить,— пояснив Гумбольдт.— Так ми зможемо дізнатися, що вона бачить і відчуває. Якщо, звісно, вона іноді розкриватиме дзьоб, правда, Вілмо?

— Вілма розповість,— почулося з ранця.— Нагорода?

Гумбольдт розсміявся:

— Одержиш щось смачненьке, обіцяю. Найкраще й найсмачніше, що є в нас на кухні.

— Заспиртовані вишеньки.

— Ну, вишеньки, то й вишеньки,— утомлено посміхнувся дослідник.— Ти від них просто божеволієш. Не розумію, звідки в тебе це. Але тільки три, зрозуміло?

— Зрозуміло.

Оскар опустив очі на консоль біля підніжжя цоколя. Вона теж була кулястої форми й уся була поцяткована тими ж самими дивними значками.

— А це що таке? — поцікавився він.

— Наш таймер. Я можу встановити потрібний час, бачите? Роки, години, хвилини й секунди. Як я вже казав, дотепер я випробовував машину без екіпажу, і вона чудово працювала. Доказом того, що дорогою справді утворюється різниця в часі, може слугувати ось цей годинник,— він продемонстрував два хронометри, які показували абсолютно однаковий час.— Один я закріплю тут, на машині часу, а другий надягну на зап’ястя. Бачите? Тепер, поки Вілма буде в дорозі, я зможу точно визначити різницю в часі. Залишається тільки зачинити кулю й зафіксувати кришку. Готово. Якщо все піде правильно, то годинник на машині відставатиме.

— Чому ти не покладеш його всередину? — запитала Шарлотта.— Хіба там він не буде краще захищений?

— Краще захищений — так, але там він не зможе фіксувати зміну часу. Штука в тім, що внутрішня частина кулі захищена від впливу часу. Ну що, почнімо? — він видав кожному по парі окулярів із затемненими скельцями.— Заходи безпеки. Може спостерігатися яскравий спалах. Тримайте пальці, щоб усе вийшло!

Він глянув на годинника й підняв угору головний тумблер унизу на цоколі. Металеві кільця почали рухатися. Спочатку повільно, потім дедалі швидше й швидше.

Оскарові це нагадало звук, що утворюється, коли розкручуєш у повітрі пращу. Запахло електрикою. Куля в центрі кілець, що оберталися швидше і швидше, залишалася нерухомою. Зі швидкістю зростав і шум. Юнак відчув, як від кілець полинули потоки повітря. Волосся розпатлалося, обличчя обдало жаром. Про всяк випадок він зробив крок назад. Гумбольдт пересунув важіль іще далі. Тепер кільця стали ледь помітними. Вони так швидко миготіли, що око не встигало їх зафіксувати.

— Що там відбувається? — Шарлотта вказала на тьмяне світіння.

Там, де до мотора приєднувалися осі, стало світліше. Оскарові здалося, що світіння стає яскравішим. Уздовж осей проскакували синюваті іскри й спрямовувалися до кілець. Сяйво ставало дедалі інтенсивнішим. Тепер воно охопило й кулю. На сітці раз у раз спалахували електричні розряди. Залишалося тільки сподіватися, що Вілма залишиться цілою і неушкодженою.

Гудіння переросло на пекельний гуркіт.

Тепер кільця зовсім неможливо було роздивитися. Підлога під ногами завібрувала, як при землетрусі. Гумбольдт щось крикнув, але розібрати через шум було не можна. Оскар побачив, як дослідник пересунув тумблер на максимум. Добре, що він послухався поради батька й надягнув сонцезахисні окуляри: йому ніколи не доводилося бачити нічого подібного. Куля сяяла, немов маленьке сонце. Світло було таким яскравим, що затьмарювало все. Нічого не