Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський
«Мабуть, ті самі гості, про яких казала Пат», — подумав Федір, його знову охопило непоборне бажання тікати звідси. Він пильно оглянув вікно, досить широкий, критий черепицею карниз, що вів од мансарди на дах будинку, потім глянув на мур, який теж був покритий черепицею. Попід ним виступав двометровий козирок лінії високої напруги. На кожному кронштейні з десяток ізоляторів тримали важкі дроти, по яких бігали, мов пси на ланцюгах, тисячі лютих смертей.
— Тед, ви готові? — запитала з-за дверей Пат.
— Ні, — відповів Крайніченко.
Але двері, незважаючи на його відповідь, прочинилися. Пат зайшла до кімнати. В куточку її маленького рота стирчала сигарета.
— Ви одягаєтесь, як жінка. А на вас уже чекають.
— Нічого, підождуть, я їх сюди не запрошував, — різко зауважив Федір.
— Пов'яжіть галстук, у Штатах такі в моді, — вона, здавалось, не помітила його роздратування.
— Я ніколи в, житті не носив подібних хомутів, — сказав це досить грубувато. «Треба забути, що ти вчитель, інтелігент з діда і прадіда, — подумав Крайніченко. — В полоні тебе знали, як простого солдата».
— Звикайте, Тедді. Вам доведеться привчатись до західної культури, — жінка якось загадково поглянула на нього, взяла з стільця галстук, ловко перекинула Федорові на шию і в одну мить зав'язала модним вузлом. — Ну, а тепер ходімо вниз, на вас чекає шеф, — тон у Патріції був сухий, офіціальний, але усміхалась вона, як і раніше, привітно і чарівно. — Куріть, — Пат простягла Крайніченку пачку «Честерфілда».
Він впиняв запашну сигарету, понюхав. Пат чиркнула запальничкою і піднесла до його сигарети вогник. Крайніченко глибоко затягся димом.
— Легкувата проти нашої махорочки.
Пат не відповіла, мовчки попрямувала до дверей, йому здалося, ніби вона хотіла щось сказати і не наважилась. Це підтвердилось, коли вони вийшли з кімнати. На сходах Пат раптом зупинилась і промовила тихо, ніби звіряла йому таємницю.
— Коли ми переїздили польський кордон, до нас у купе зайшли червоні солдати перевіряти документи. Старший був дуже схожий на вас. Чорний, кучерявий, синьоокий. Запитав: «Ідете?» Мати щось відповіла, прикладаючи до носа хустинку — від них пахло махоркою.
«Ну що ж, полотном дорога. А от дітей із собою потягли даремно. Діти не винні. Вам усе одно, а вони наплачуться». Коли солдати пішли, мати сказала: «Мужлаї». А мені чогось той запах запам'ятався.
— Мабуть, часто доводилося плакати?
— Ні, не дуже, — Пат поглянула на нього, блиснула, білими зубами і побігла східцями пружно, молодо.
Кімната внизу сьогодні здалася Крайніченку ще більшою. Посередині височіла пальма, впираючись кроною в засклений дашок. Венеціанські вікна відкидали на підлогу довгі яскраві сонячні плями, які грали на візерунках килима хитромудрим сплетінням барв. У пасмах сонця метушилася по кімнаті тоненька Пат. І коли б не згадка про лінію високої напруги й товстого сержанта з флігеля, можна було б подумати, що Крайніченка запросила в гості молода багата господиня. Однак не тільки та згадка бентежила Федора. Неясне тривожне передчуття полонило його душу так, ніби ця затишна кімната була по вінця сповнена німої затаєної грози.
«Гості» ввійшли до кімнати твердою ходою, як входять парламентери до ставки переможеного полководця.
— Гуд дей, містер Краєв, — привітався високий ставний чоловік років п'ятдесяти. У нього була сива голова, темна дублена шкіра на вилицюватому, з важким боксерським підборіддям лиці і глибоко заховані під густими фарбованими бровами очі. За ним стояли Шульце і якийсь породистий дідуган в рогових окулярах, що несподівано привітався з Федором українською мовою. Чоловік з боксерським підборіддям жестом гостинного хазяїна запросив Крайніченка до стола і щось швидко заговорив до Пат. Федір не зрозумів жодного слова, хоч колись був певен, що англійську знає непогано. Жінка взяла Крайніченка під лікоть.
— Шеф каже: як тільки він довідався, що ви попали в тюрму, одразу звелів привезти вас сюди, на свою віллу. Шеф просить вас бути його гостем.
— Вибачаюсь, але чим я міг зацікавити вашого шефа? Тут якась помилка — мене плутають з кимось іншим.
Пат легенько підштовхнула Крайніченка до крісла. Вона сіла між ним і шефом.
Шеф поглянув на чоловіка в рогових окулярах.
З того погляду Федір зрозумів, що розмову з ним вестиме саме цей добродій. Бліді випещені пальці нервово заворушилися на сухих колінах дідугана, потім спурхнули на обличчя, потерлись об гостре підборіддя і раптом зірвали окуляри. Вицвілі очі пильно глянули на Федора, ніби запитували: «Не пізнаєш? Ну, придивись краще». Крайніченко дивився, але згадати не міг. Він був певен, що колись давно зустрічав цього чоловіка. Але де, за яких обставин?
— Плине час, і все забувається, — зітхнув дідуган. — А колись… Я носив тебе на руках. Невже не пригадуєш?
— Ви помиляєтесь, — Федір навмисне заговорив російською мовою.
— Облиш, Федю, я знаю тебе з пелюшок. З твоїм батьком ми подружилися ще в студентські роки. Разом ходили етапом в Сибір після університетського бунту, а потім разом залицялися до твоєї матері. А в сімнадцятому — «Арсенал», барикади. Ми були справжніми друзями з Касіяном і не забували