Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

— Що з тобою, Роса, — зупинив його Хозе Діас, — тобі захотілось канчуків королівського ката? Ти сам підписав документ про те, що Куба — материк Катаю, а зараз каже, ш, що його можна обійти, начебто це острів.

— Тихіше! — сказав Роса. — Ми між своїми, але я мушу зізнатися, що ці індіанці справді збили мене з пантелику.

Розрада Роси не була вже такою безпідставною, як мені це здалося спочатку. Якщо Орніччо проживав тут постійно, то чому ж його супутників бачили, як вони переносили човна? Якщо вони користувалися човном, намагаючись наздогнати адмірала, то чи не простіше їм було це зробити, перетнувши острів суходолом? І справді, проживаючи на Кубі, як міг Орніччо знати новини, які ще не дійшли до нас, про форт святого Фоми та Ізабеллу?

Зворотний шлях до Ямайки забрав у нас місяць і дванадцять днів. Плаваючи на такому маленькому судні, як «Нінья», двом людям було дуже важко не стикатися, але я намагався якомога рідше попадатись адміралу на очі. Він також начебто уникав мене. Можливо, він жалкував уже, що стерпів усі почуті від мене грубощі, а можливо, розкаяння завітало до його гордої душі, і він сам собі дорікав, що не розпитав про Орніччо докладно.

Наше плавання супроводжувалось зараз великими труднощами, бо весь час то те, то те судно починало протікати, а це примушувало нас безперервно висаджуватись на берег; часті зустрічі дуже зблизили нас з індіанцями, які проживали на тутешніх берегах і які охоче допомагали нам у роботі і забезпечували плодами.

Інших харчів тут дістати було неможливо, і наша щоденна їжа складалася з шматка запліснявілого хліба і плодів.

7 липня, висадившись у зручній гавані, ми спорудили хрест і відправили месу. Богослужіння привабило великий натовп індіанців. Наприкінці його до нас підійшов поважний сивий індіанець і почав розпитувати нас про нашу віру, намагаючись нам пояснити і свої релігійні погляди.

Через перекладача ми намагалися сповістити йому основи християнської релігії і були вражені, як чітко цей дикун уявляє собі майбутнє життя і нагороду за добрі і злі вчинки.

— Моя віра зобов'язує мене заступатися за слабких, — сказав він і, звертаючись до адмірала, додав: — Ніколи не кривдь людини, слабшої від тебе!

Пана дуже розчулила мова старого, але я слухав її, зціпивши зуби. Якщо пан мій так добре розуміє і поважає закони милосердя, то чому ж там, на Ізабеллі, ми тільки те й робимо, що кривдимо слабких?

Залишивши, нарешті, осторонь Сади Королеви, ми пристали до Ямайки.

Слава про наше добре ставлення до тубільців поширилась по всьому узбережжю, і до нас юрбами сходились дикуни, пропонуючи харчі і послуги.

Наш перекладач так всебічно змалював індіанцям життя в європейських країнах, що на південному березі до нас з'явився касик зі своїми дружинами і домочадцями, вдягненими у святковий одяг, і просив взяти їх усіх з собою на нашу багату і славетну батьківщину.

Іншого разу адмірал неодмінно скористався б з такої нагоди збільшити свою славу, але зараз, незважаючи на подарунки дикунів, ми весь час відчували нестачу харчів, а на наших суднах було так тісно, що пан змушений був відмовити вождю, пообіцявши задовольнити його прохання іншим разом.

23 серпня ми пристали до невідомого берега, який адмірал вважав за південно-західну частину Еспаньйоли.

Вже не вперше у мене на очах досвідчені лоцмани і капітани починають сперечатися з адміралом щодо точного визначення місцеперебування суден, але пан мій завжди виявлявся переможцем. Так і зараз, перестоявши ніч біля берегів цієї землі і не знаючи, де ми перебуваємо, вранці ми переконалися, що адмірал має рацію.

24 серпня на берег з гір спустився касик, оточений багатим почтом, і привітав нас, пересипаючи свою мову кастільськими словами.

Він підтвердив адміралову гадку, що, прямуючи вздовж берегів острова, ми допливемо до Ізабелли.

Після цього ми помалу рушили далі, щогодини зупиняючись, бо наші судна протікали.

Через кілька днів несподівано схопилася буря, і «Нінью» прибило до сусіднього невеликого скелястого острова, а останні судна погнало у відкрите море. Знаючи, у якому вони поганому стані, ми вже втратили надію, що вони повернуться, але через кілька днів вони приєдналися до нас, і ми продовжували свій шлях.

Виконуючи обов'язки матроса, я, як уже казав раніше, намагався якомога рідше стикатися з адміралом. Але оскільки пан взяв мене з собою і для особистих послуг, а останнім часом приступ подагри цілком позбавив його змоги володіти правою рукою, мені двічі на день доводилось допомагати йому одягатися і роздягатися, а також робити записи в корабельному журналі.

Раніше, коли пан бував у доброму гуморі, я користався з кожного зручного випадку, щоб встряти з ним у розмову. А тепер, покінчивши зі своїми обов'язками, я негайно залишав каюту.

Одного разу увечері я допоміг адміралу роздягнутися, наклав пов'язку на його хвору руку і, прибравши трохи в каюті, спитав, чи зможе він сьогодні обійтись без моїх послуг.

— Я взагалі маю намір надалі обходитись без твоїх послуг! — різко сказав адмірал. — Особистий слуга повинен турбуватися про добрий настрій свого пана, твоє ж обличчя завжди наганяє на мене погані думки. Хуан Роса, можливо, менше тямущий, ніж ти, але мені приємніше буде знати, що він дорожить виявленою йому честю, а ти так розбестився, що всі виявлені до тебе знаки уваги сприймаєш як належне.

— Отже, я можу вже не приходити до вас щоранку? — спитав я, низько вклоняючись йому.