Одіссея капітана Блада - Рафаель Сабатіні

Почастувавши усіх своїм варивом із фактів та брехні, він своєю впевненістю додав ще один подвиг до пригод Пітера Блада, а потім спитав, де зараз можна побачити капітана. Йому відповіли, що капітан сидить на своєму кораблі. Волверстон вирушив шлюпкою до нього, щоб, як він сказав, доповісти про своє щасливе повернення.

У великій каюті «Арабелли» він знайшов Пітера Блада на самоті і дуже п’яного — стан, у якому його ще ніхто й ніколи не бачив. Коли Волверстон увійшов до каюти, капітан звів на нього налиті кров’ю очі. Якусь мить він напружував затуманений алкоголем зір, щоб розглянути прибулого. Упізнавши Волверстона, Блад зареготав якимсь ідіотським сміхом, у якому все ж вчувалася іронія.

— А-а-а! Старий вовче! — сказав він. — Нарешті ти сюди добрався! Ну й що ж ти... збир-ра... раєшся ро... роби... ти з сво... їм ка... капі... таном, г-га? — Він звучно гикнув і відкинувся вільно в кріслі.

Старий Волверстон мовчки й понуро дивився на нього. На своєму віку йому довелося багато чого побачити, і важко його було чимсь розчулити, але коли він побачив п’яного капітана Блада, то серце його стислося від болю. Щоб дати вихід своєму горю, він образно й соковито вилаявся. У такий спосіб він завжди висловлював свої почуття, хай би які вони були. Потім перевальцем підійшов до стола й сів у крісло навпроти капітана.

— Дідько б тебе взяв, Пітере, що це?

— Ром, — відповів Пітер. — Ром з Ямайки.

Він штовхнув пляшку і склянку в бік Волверстона. Але той проігнорував їх.

— Я питаю, що з тобою? Що тебе мучить?! — вигукнув він.

— Ром, — повторив капітан Блад і, скривившись, спробував посміхнутися. — Просто ром. Я відпові... даю на... всі... твої запитання. А чому ти... не... не відповідаєш на м... мої? Що... ти ду... маєш ро... бити з... зі мною? Га?

— Я вже все влаштував, — сказав Волверстон. — Слава Богу, що тобі стало глузду тримати язик за зубами, поки я не прибув сюди. Ти ще не зовсім п’яний і розумієш мене?

— І п’яний... і тверезий... я... завжди... розу... мію тебе.

— Тоді слухай.

І Волверстон переказав йому ту саму байку, яку розповів піратам. Капітан з помітним напруженням силувався збагнути зміст того, що чув.

— М-мені... все одно, що ти там вигадав, — сказав він нарешті. — І... все це... не має ніякого значення. Спасибі за все... вірний старий вовче! Та чи варто було це робити, чи варто... б-брехати? Я вже не пірат і ніколи ним не буду. Всьому кінець! — Блад стукнув кулаком по столу, і в його очах заблищали гнівні вогники.

— Я прийду і поговорю, коли у твоїй утробі буде менше рому, — сказав Волверстон, підвівшись. — А ти знайди в собі сили добре запам’ятати свою власну історію. Так, саме ту, яку я тільки-но розповів про тебе, і навіть не намагайся говорити щось інше, бо зробиш з мене брехуна. Усі вони, і навіть ті, хто відплив зі мною з Порт-Ройяла, вірять мені. Розумієш? Я змусив їх повірити. А коли вони дізнаються, що ти справді згодився взяти королівський патент і вирішив наслідувати Морґана, то ти здогадуєшся, що може статися?..

— Вони пошлють мене в пекло, — сказав капітан. — А це саме те, на що я заслуговую.

— Ти зовсім розкис, — буркнув Волверстон. — Поговоримо завтра, на свіжу голову.

Вони поговорили наступного дня, але безрезультатно. Потім поговорили ще й ще раз, протягом усього періоду дощів, що розпочався першої ж ночі після повернення старого вовка. Нарешті кмітливий Волверстон зрозумів, що капітан хворіє зовсім не від рому. Ром був тільки наслідком, а не причиною апатії. У серці Блада ятрилася рана, а старому вовку не бракувало знань і спостережливості, щоб здогадатися про її походження. Він безбожно кляв усі спідниці на світі і, розуміючись на таких справах, чекав, поки хвороба мине.

Але вона не минала. Коли Блад не грав у кості й не пиячив у тавернах Тортуґи в компанії, до якої раніше почував огиду, то сидів самотньо, замкнувши двері своєї каюти на «Арабеллі». Друзі з губернаторської сім’ї, збентежені його поведінкою, всіляко намагалися розважити капітана. Особливо клопоталась мадемуазель д’Ожерон. Вона мало не щодня запрошувала його до них додому, але Блад дуже рідко приймав ці запрошення.

Пізніше, коли сезон дощів уже добігав кінця, його почали розшукувати капітани з пропозиціями вигідних набігів на іспанські поселення. Та до всіх пропозицій Блад ставився байдуже. Спочатку це викликало подив, а коли встановилась погода, подив перейшов у нетерпіння й роздратування.

Крістіан, який командував «Клото», одного дня ввірвався до нього, лаючи його за бездіяльність і вимагаючи, щоб він вирішив щодо того, що він має робити далі.

— Забирайся до біса, — байдуже відповів Блад, ледве вислухавши ці докори.

Розлючений Крістіан пішов геть, а наступного ранку «Клото» знявся з якоря і вийшов у море, подавши цим приклад дезертирства для інших. Незабаром навіть віддані Бладу капітани не могли вже втримати своїх людей у гавані Тортуґи.

Іноді Блад сам себе запитував, навіщо він узагалі повернувся на острів Тортуґу. Він не припиняв думати про Арабеллу, не припиняв згадувати, що вона знехтувала ним, маючи його за розбійника й пірата. Блад заприсягся, що вдаватися до піратства більше ніколи не буде. Але чому ж він, якщо вже не пірат, чому він сидить тут? На це питання він відповідав іншим питанням: а куди ж йому їхати? Хіба не ясно, що вибору в нього не лишилось?

Поступово він втрачав інтерес до життя й опускався дедалі нижче й нижче. Блад остаточно перестав дбати про одяг; від вишуканості не лишилося й сліду, на щоках і підборідді, які раніше завжди були чисто виголені, стирчала чорна щетина, а довге чорне волосся пасмами падало на обличчя. Колись таке енергійне смагляве лице набрало тепер хворобливого жовтуватого відтінку, а недавно ще ясні блакитні очі