Одіссея капітана Блада - Рафаель Сабатіні
— Ну, що ви кажете! Єдиний винуватець — ваш дядько з його звірячою злобою, та власна впертість Блада, яка не знає компромісів. Не звинувачуйте себе. Не треба.
Дівчина рвучко обернулася до нього. В її очах і досі блищали сльози.
— Як ви можете? — не стрималась вона. — Адже він сам сказав вам, що в усьому винна тільки я! Я глибоко образила його і тепер розумію, яка була несправедлива до нього.
— Не журіться, — заспокоював її лорд Джуліан. — Повірте мені, якщо це втішить вас, я зроблю все можливе, щоб урятувати його.
Від хвилювання в неї перехопило дух.
— Ви зробите це?! — вигукнула вона з палкою надією. — Ви обіцяєте?
Вона поривчасто простягнула йому руку, і він стиснув її у своїх руках.
— Обіцяю, — відповів він і, все ще тримаючи її долоню, тихо мовив: — Арабелло... Залишається ще одне запитання, на яке ви не відповіли мені...
— Яке запитання? — Дівчина здивовано глянула на лорда, мов на божевільного. Що могли означати зараз якісь там запитання, коли йдеться про долю Пітера?
— Запитання це стосується мене особисто і всього мого майбутнього. Скажіть, чи можна мені вірити в те, у що повірив Блад, що змусило його... думати, ніби... ніби ви не зовсім байдужі до мене...
Раптом змінився вираз її вродливого обличчя, ним пробігла хмарка — достатньо велика, щоб Вейд помітив це.
— Не байдужа до вас?.. — перепитала вона. — Звичайно, ні. Ми з вами добрі друзі, і я сподіваюсь, мілорде, що ми й надалі залишимося добрими друзями.
— Друзі! Добрі друзі? — промовив він чи то з відчаєм, чи то з болем. — Не тільки дружби прошу я, Арабелло. Невже ви скажете мені, що Пітер Блад помилився?
Тривога на обличчі дівчини стала помітнішою. Вона спробувала обережно звільнити свою руку. Спочатку Вейд хотів утримати її, але зрозумів, що діє нерозумно, випустив долоню зі своїх пальців.
— Арабелло! — вигукнув він із болем у голосі.
— Я залишуся вашим другом, мілорде. Тільки другом.
Повітряний замок його надії розвалився, і приголомшений лорд Джуліан лишився серед уламків марних сподівань. Він не був самовпевненою людиною і сам визнав поразку. Але ще чогось він тут не міг збагнути. Вона обіцяє йому тільки дружбу! А він же міг забезпечити їй виключне становище, — такого вона, племінниця колоніального плантатора, хай би яким багатим той був, навіть уві сні не могла б побачити. А вона відмовляється від усього цього й говорить про дружбу. Отже, Пітер Блад помилився. Але якою мірою він помилився? У такому разі... Його думки обірвалися. Навіщо мудрувати? Навіщо мучитись і завдавати собі душевного болю?! Треба знати все. І він із жорстокою відвертістю запитав Арабеллу:
— Це Пітер Блад?
— Пітер Блад? — повторила вона мимоволі, не зрозумівши одразу, що саме він мав на увазі. А коли зрозуміла, то обличчя її вкрилося густим рум’янцем.
— Н-не знаю, — промовила вона, затинаючись.
Та чи була ця відповідь правдивою? Вийшло так, наче сьогодні вранці з її очей раптом спала полуда, і вона нарешті побачила, як Пітер Блад ставиться до людей. Це почуття, почуття, що запізнилося на цілу добу, виповнило її душу жалем і тугою.
Лорд Джуліан досить добре знав жінок, щоб усе ще сумніватися. Він схилив голову, намагаючись приховати від неї гнів, який раптом спалахнув у його очах. Як порядна людина, він соромився цього гніву, але й не зміг перебороти його.
І тому, що природа в ньому — як в більшості з нас — була сильнішою за виховання, лорд Джуліан почав із цієї хвилини, майже наперекір своєму бажанню, вдаватися до того, що скидалося на підлоту. Мені неприємно відзначати це в людині, до якої — якщо говорити правду — ви, очевидно, вже почали ставитися з деякою повагою. Однак правда полягала саме в тому, що бажання знищити свого суперника і посісти його місце витіснило в його світлості залишки прихильності, з якою він раніше ставився до Пітера Блада. Він дав Арабеллі слово використати весь свій вплив на захист Блада. Та, на жаль, я змушений визнати, що він не тільки забув про свою обіцянку, але й потай від Арабелли став допомагати її дядькові у складанні й здійсненні планів, як спіймати й покарати пірата. І якби лорда Джуліана звинуватили в цьому, то він, мабуть, став би доводити, що діє так, як вимагає від нього обов’язок. На це йому цілком слушно можна було б відповісти, що в цій справі його обов’язок перебуває в полоні ревнощів.
Коли через кілька днів по тому флот Ямайки вийшов у море, на флагманському кораблі віце-адмірала Крофорда разом із полковником Бішопом відплив і лорд Джуліан. Треба сказати, що в такій подорожі не було ніякої потреби. Навпаки, обов’язки губернатора вимагали, щоб полковник Бішоп залишався на березі, а лорд Джуліан, як ми знаємо, взагалі не міг принести жодної користі на кораблі. І все ж вони обидва вирушили полювати на капітана Блада, причому кожен із них використовував своє становище як привід для задоволення власних домагань. Ця спільна мета якось зв’язувала їх між собою і навіть створила між ними щось схоже на дружбу, яка за інших обставин була б неможливою між людьми, такими різними і за вихованням і за прагненням.
Полювання почалося. Якийсь час кораблі ямайської ескадри крейсували вздовж берегів острова Еспаньйола, ведучи
