Одіссея капітана Блада - Рафаель Сабатіні

де він барився, Блад запропонував їм дочекатись Волверстона, який зможе цілком задовольнити їхню допитливість. Відбившись від своїх надокучливих підлеглих, Блад проштовхався крізь строкату юрбу з моряків усіх рангів, плантаторів і галасливих торговців — англійців, французів і голландців, юрбу з піратів-новачків, які були колись мисливцями на острові Еспаньйола, і піратів-професіоналів, лісорубів та індійців, мулатів — торговців фруктами і негрів-рабів, виряджених жінок легкої поведінки зі Старого Світу та інших представників роду людського, які перетворили Кайонську набережну на свого роду Вавилон.

Насилу вибравшись із натовпу, капітан Блад попрямував до чарівного будинку мосьє д’Ожерона, щоб засвідчити пошану друзям — губернаторові та його сім’ї.

Спочатку корсари подумали, що Волверстон полює за рідкісним військовим трофеєм, але від зменшеного екіпажу «Арабелли» поступово стали просочуватися геть інші розповіді, які викликали в піратів подив і збентеження. Правда, почасти з відданості до свого капітана, почасти тому, що в порушенні вірності були винні якоюсь мірою і вони, рядові моряки з екіпажу «Арабелли», які самі добре не зрозуміли, що в дійсності сталося, команда протягом двох днів до повернення Волверстона була стримана в розмовах із своїми тортузькими друзями. І все ж цієї стриманості забракло, щоб зашкодити поширенню тривожних чуток і дивовижних історій про ганебні (з точки зору піратів) вчинки капітана Блада.

Обстановка на березі була настільки напруженою, що коли б на цей час не нагодився Волверстон, можливо, стався б вибух. Ледве встиг корабель старого вовка кинути якір у гавані, як усі кинулися до нього за поясненнями, по які вони вже зібралися йти до Блада.

Хоч у Волверстона було тільки одне око, він бачив ним набагато більше, ніж більшість чоловіків із двома. До того ж, попри сиву голову — так майстерно пов’язану червоно-зеленим тюрбаном — він мав юне серце, і те серце було сповнене любов’ю та повагою до Пітера Блада.

Ще коли корабель Волверстона огинав скелястий мис, на якому розташувався форт, старий вовк угледів «Арабеллу», що стояла в бухті на якорі, і остовпів від здивування. Картина ця дуже вразила його. Він протер своє єдине око, не вірячи самому собі, і знову глянув на гавань. Тільки голос Дайка, який стояв поруч із ним, — Дайк перейшов на його корабель, коли вони вирушили в Порт-Ройял — підтвердив, що він був не одинокий у своєму замішанні.

— Клянусь небом, це «Арабелла» або її привид! Як ти думаєш?

Старий морський вовк перевів єдине око на Дайка, і розтулив був рота, щоб відповісти. Та потім він стулив його знову, не промовивши жодного слова. Він завжди був винятково поміркований, особливо в незрозумілих для нього самого справах. У тому, що це «Арабелла», не було ніякого сумніву. А якщо так, то йому, перш ніж щось сказати, слід добре подумати. Якого біса вона стовбичить тут, коли він залишив її на Ямайці? Чи Блад зараз керує «Арабеллою», чи, може, залишки її команди відпливли, кинувши свого капітана в Порт-Ройялі?

Дайк повторив запитання. На цей раз Волверстон відповів:

— У тебе ж двоє очей, а в мене одне око, і ти ще й питаєш!

— Але я бачу «Арабеллу»!

— Звичайно, це вона, стоїть на якорі. А чого ж ти ще чекав?

— Чекав? — Дайк втупився в нього з роззявленим ротом. — А хіба сам ти сподівався ще побачити тут «Арабеллу»?

Волверстон подивився на нього з презирством, потім розсміявся і сказав досить голосно, щоб його почули всі навколо:

— Звичайно! Аякже інакше! — Він знову розсміявся — як здалося Дайку, глузливо. Та старий вовк уже стежив за тим, як пришвартовували корабель.

Тільки-но Волверстон зійшов на берег, його оточили розгублені пірати — їхні запитання допомогли йому з’ясувати, що відбувається в порту. Він зрозумів, що сам Блад — чи через те, що йому забракло мужності, чи з якихось інших міркувань — відмовився розповідати, що відбувалось відтоді, як шторм відірвав «Арабеллу» від інших кораблів ескадри. І Волверстон щиро привітав себе за ту витримку, яку він виявив у розмові з Дайком.

— Ви краще за мене знаєте, що капітан завжди був скромною людиною, — пояснив він Хаґторпу й іншим піратам, що скупчилися навколо нього. — Не в його звичці вихвалятися. А все було так: ми випадково зустрілися зі старим доном Міґелем і після того, як спровадили його корабель на дно, взяли на борт якогось лондонського хлюста. Виявилось, що його послав до нас міністр закордонних справ із пропозицією. У відповідь капітан послав його, звичайно, до всіх чортів. Потім ми зустрілися з ямайською ескадрою, якою командував старий диявол Бішоп. Капітанові Бладу і кожному з нас загрожувала петля. Тоді я йду до Блада і кажу йому: «Візьми ти цей паршивий королівський патент, і цим врятуєш від мотузки і свою шию, і наші». Він послухав мене, і лондонський хлюст одразу ж видав йому патент, а Бішоп мало не луснув від гніву, дізнавшись про це. Та щось заподіяти капітану він уже не міг, йому довелося проковтнути гірку пілюлю. Ми всі, тоді вже люди короля, разом із Бішопом прибули в Порт-Ройял. Проте Бішоп не довіряв нам, бо надто добре нас знав. Коли б там не було цього молодчика з Лондона, Бішоп наплював би на королівський патент і повісив би капітана. Блад хотів вислизнути з Порт-Ройяла тієї ж ночі, але цей собака Бішоп наказав пильно стежити за нами. Та ось, хоч для цього й довелося згаяти два тижні, Блад обдурив його. Він послав мене й більшу частину екіпажу на фрегат, який я встиг купити, і вночі ми втекли з Порт-Ройяла. А Блад у цій грі — як він по секрету сказав мені — мав кинутись за мною, щоб нібито спіймати. Розумієте? Як йому вдалося здійснити свій намір, не скажу вам, бо капітан Блад прибув сюди раніше за мене, але я й не сумнівався в тому, що все буде гаразд.

Людство втратило великого історика в особі Волверстона. Він мав таку багату уяву, що точно знав, наскільки можна відійти від істини і як її прикрасити, щоб той чи інший факт набрав потрібної йому і водночас правдивої форми.