Гробниця - Кейт Мосс

Мередіт утупилась у вітрове скло поперед себе.

На запаморочливій висоті, якраз над ними, на крутому схилі гори приліпилася купка житлових будинків та інших споруд. Неподалік виднівся щит, який гостинно запрошував приїжджих до Рен-ле-Шато.

Так ось воно, це таємниче місце!

Із живоплоту над дорогою їх вітали білі й пурпурові квіти, серед яких траплялися й такі, що нагадували величезні гіацинти.

— Тут навесні повно диких маків, — сказав Хол, простеживши за її поглядом. — Краса неповторна.

За кілька хвилин вони припаркувались на запиленій стоянці, з якої відкривався краєвид на всю От Вале, і вийшли з автівки. Мередіт затримала погляд на величній панорамі гір та долин, а потім глипнула на саме село.

Відразу за ними, у центрі стоянки, стояла кам’яна водокачка, на якій із південного боку було зображено точки літнього та зимового сонцестоянь.

Нагорі був напис. Прикривши рукою очі від сонця, Мередіт прочитала його.

Аісі Іо terns s’en

Va res I’Eternitat

Вона витягла фотоапарат і зробила знімок.

На краю стоянки був щит із мапою місцевості. Хол скочив на низеньку стіну й почав показувати, де і що є: гірські піки Буґарах, Суларак і Безу, містечка Квіян на півдні та Еспераза на південному заході, Арк та Рен-ле-Бен на сході.

Мередіт набрала повні груди повітря. Безкрає небо, обриси далеких гірських піків, чітка лінія ялин, квіти вздовж дороги, башта вдалині. Пейзаж забивав дух, уражав своєю красою, і їй чомусь пригадалися карти Таро й фігура Дочки мечів. Мабуть, саме це довкілля й могло надихнути на створення карт Таро.

— Тут сказано, — озвався Хол, — що ясної сонячної днини з цієї точки можна побачити аж двадцять два села.

Він посміхнувся, зіскочив униз і вказав на гравійну стежину, що вела зі стоянки.

— Наскільки я пам’ятаю, до церкви та музею — сюди.

— А це що? — спитала Мередіт, уставившись на приземкувату зубчасту вежу, збудовану так, що з неї відкривався краєвид на долину.

— Це вежа Магдала, — пояснив Хол, простеживши за поглядом Мередіт. — Завершуючи свою програму реконструкції 1898-99 років, Соньєр збудував бельведер — оглядовий майданчик — із просто неймовірною панорамою, яка з нього відкривається. До майданчика веде брукована стежина, що тягнеться вздовж південного краю парку. У тій вежі зберігалась його бібліотека.

— Оригінальне зібрання, безперечно, зараз не в тій вежі?

— Навряд чи, — відповів Хол. — Я підозрюю, що вони зробили те саме, що мій татко зробив у Домен де ля Кад: залишили в засклених шафах кілька томів для створення відповідної атмосфери, та й по всьому. Якось він телефонував мені, щоб поділитися своєю радістю: він придбав цілу партію старих книжок на барахолці у Квіяні.

Мередіт насупилась.

— То був розпродаж старих речей, — пояснив Хол.

— Зрозуміло, — усміхнулася вона. — Значить, твій батько займався-таки повсякденними справами готелю?

Обличчя Хола знову посумнішало.

— Тато відповідав за фінансовий бік справи й час від часу приїздив сюди з Великої Британії. Це був проект мого дядька. Він знайшов цю місцину, він переконав батька вкласти в готель гроші, контролював реконструкцію й ухвалював усі поточні рішення. — Хол зробив паузу. — Тобто до цього року. Тато вийшов на пенсію та змінився. Змінився на краще. Став більш розкутим, невимушеним, насолоджувався життям. Він досить часто приїздив сюди в січні й лютому, а в травні назавжди перебрався в ці краї.

— А як до цього поставився твій дядько?

Хол засунув руки в кишені й задумливо уставився собі під ноги.

— Важко сказати.

— А твій батько раніше збирався після виходу на пенсію перебратись до Франції?

— Якщо чесно, то не знаю, — відповів Хол. Мередіт почула в його голосі суміш гіркоти й сум’яття, і хвиля співчуття та симпатії накотилась на неї.

— Мабуть, ти намагаєшся осмислити й скласти докупи останні місяці життя свого батька, — лагідно сказала вона, добре розуміючи його душевний стан.

Хол підняв голову й дещо здивовано глянув на неї.

— Саме так. Ми не були з ним дуже близькими. Моя мати померла, коли мені було вісім, і мене відправили до пансіону. Навіть коли я приїздив на вихідні додому, татко завжди працював. Правду кажучи, ми майже не знали один одного. — Хол помовчав. — Одначе впродовж останніх двох років ми почали бачитися частіше. Я відчував, що завинив йому.

Відчуваючи, що Холові треба дати змогу виговоритись, Мередіт не стала допитуватися, що він хотів цим сказати. Натомість вона ставила йому начебто цілком безневинні запитання, щоб потроху вивідати щось дійсно важливе.

— А чим він займався до виходу на пенсію?

— Інвестиційною банківською діяльністю. Виключно через брак уяви після закінчення університету я пішов працювати до тієї самої фірми.

— Тож є ще одна причина, з якої ти кинув роботу? — спитала Мередіт. — Ти успадкував частку свого батька в Домен де ля Кад?

— Це скоріше привід, а не причина. — Хол помовчав. — Мій дядько хоче викупити мою частку. Він іще мені не сказав про це, але з нього видно. Утім, мені чомусь здається, що батько волів би, щоб я продовжив його справу.

— А ти ніколи не говорив з ним про це?

— Ні. Ми не поспішали. Хто знав, що так станеться? — Він повернувся до Мередіт. — Ніхто й гадки не мав.

Розмовляючи, вони повільно наблизились до елегантної вілли, що виходила прямо на вузеньку вуличку. Напроти неї розташувався чепурненький саду класичному стилі з чималим басейном та кафе. Дерев’яні віконниці були зачинені.

— Уперше я побував тут із татком років шістнадцять-сімнадцять тому, — сказав Хол. — Тоді ні він, ані його брат і гадки не мали, що колись їм доведеться вести спільний бізнес.

Мередіт подумки посміхнулася. Тепер вона втямила, чому Хол так добре знав Рен-ле-Шато, хоча про решту краю не відав майже нічого. Це містечко було дорогим для хлопця через те, що в ньому він відчував духовний зв’язок зі своїм батьком.

— Зараз тут усе зовсім по-іншому, а тоді це було досить запущене місце. Церкву відчиняли на кілька годин на день, а за порядком уній стежила моторошного вигляду хранителька, уся в чорному. Вона лякала мене до смерті. А оце — Вілла Бетанія, — сказав Хол, показуючи на масивну споруду, коло якої вони зупинилися. — Соньєр збудував її радше для гостей, аніж для себе. Коли я приїхав сюди з батьком, вона була відкрита для відвідин, але якось непродумано й недбало. Можна було зайти в одну з кімнат і зненацька побачити воскову фігуру Соньєра, що сидить у ліжку.

Мередіт поморщилась.

— Який жах!

— Усі папери й документи були виставлені в незамкнених скляних шафах у сирих неопалюваних приміщеннях під бельведером.

Мередіт усміхнулась і скрушно