Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський

Він мовчав. Вона помітила, що йому зле, проте не зупинила машини.

Через деякий час вони були вже на перевалі біля «Альпійського трофея». Уламки «кадилака» встигли прибрати. На місці, де сталася трагедія, лишилися обведені крейдою контури двох людей. «Іспано-сюїза» поминула перевал, не збавляючи швидкості.

Десь кілометрів за п'ятдесят від перевалу, вже на території Швейцарії, їм трапився на узбіччі пошматований вибухом «фольксваген». Федір не звернув на обгорілий кузов уваги. В його свідомості не зв'язалося все те з Грумкаселем, презентом Патриції й іще одним убивством, котре мало поховати таємницю Хорста і Юти, відвести підозру від Гуго фон Глевіца.

Після відправи вечірньої літургії отець Феоктист засиділися з церковним старостою Мелентієм Чокуром. Той нишпорка саме добув у парафіян свіжини. Стефа підсмажила яєчню з салом. Випили, закусили, і розмова сама собою перекинулася на події, що сталися на Дідовій Буді, а затим — уже ніби й на поминки.

— Пом'янемо, Мелентію, мого Ігнася…

— Хай царствує, хай душа його спочине в раї господнім.

Пропустили ще по одній.

— Що ж це воно виходить, панотченьку, заглядаючи в очі попові, сказав староста. — І війська не було, а наших побито?

— А хто тобі сказав, що не було? — перепитав, насупившися, піп.

— Та люди кажуть…

— Люди скажуть, що їм накажуть.

— Та я й сам, панотченьку, з Настею балакав. А божевільна, самі знаєте, що має, те везе. Хіба таку можна намовити. Ні, вже, видно, на те виходить, що один Орест всіх трьох поклав.

— Бог і його не милував.

— А так, і його, бодай ще змалечку пішов би коренем під землю. А от щось мені не віриться… Ох…

— Що тобі не віриться? Чи ти не бачив, як ховали? Як на шатківниці посічені… А мого меншенького… — Піп затулив обличчя руками.

— Ох, ох, панотченьку, коханий ви наш. Це ж таке горе… Повірте, я так вам співчуваю. А той Орест, воно ж таке перелякане ходило…

— З переляку можна теж лиха накоїти…

Отець Феоктист перехилив чарку за упокій, але подумав про тих двох, які врятувалися. Де вони зараз — Тур з радистом? Куди з того жаху забігли? Чи, може, де поблизу затаїлися й чекають, поки ота колотнеча навколо Дідової Буди вляжеться. Якщо живі, лишилися, прийдуть. Куди їм без зв'язку. Стефка принесла грипса від 135-го. Пише: поки що на зустріч із Кужілем ніхто з них не виходив. А на фарі не з'являються, певне, тому, що бункер завалився. І який дурень випер на ляду уламок млинового колеса. Та хіба старі дошки таку важелезну каменюку витримають? Але прийдуть, по деталі для рації прийдуть. Стефа вже привезла з Рівного все, про що просив радист. Купувалося, правда, все те аж у Кіровограді: відряджали когось туди. Однак чому вони все-таки не з'являються? А коли їх обох чекісти…

— Свята богородиця, заступнице наша, сохрани і помилуй…

— Святий дужий, святий кріпкий… — і собі захрестився Мелентій. — На тебе, вседержителю, душе істини, остання надія, бо вже нема кому захистити нас, грішних, від супостатів… Полковник Еней, який лицар був! Я його ще хлопцем пам'ятаю…

Панотець мовчки перехилив ще чарчину і, набурмосившись, раптом сказав:

— Дурисвіт він був, а не лицар. Дурисвіт і п'янюга, дарма що син мій рідний… Скільки я йому казав — не слухав, а на моє-таки вийшло. Ножем махати і дурень може. Ти спробуй у душу влізти і вже звідти спрямувати чоловіка на путь істини. А він думав, злякаються, та вони бога не бояться, сучі діти…

Зайшла Стефа. Стала на порозі, пересмикнула на плечах квітасту циганську хустку. То був знак, що пора кінчати пиятику і теревені. У дочки була до нього якась термінова справа.

— По останній, Мелентію… — Налив і Стефі: — Випий з нами, донечко, чарочка горіхової не зашкодить, а спатимеш міцно.

Стефа взяла чарку з таким виглядом, що у старого панотця зразу видуло хміль.

— Бувай здоровий, Мелентію. Дякую за свіжину… Пора вже пізня, а за кілька годин і заутреня…

— Дякую, панотченьку, дякую, коханий… За гостину і за все інше…

Староста витер долонею масні губи і, тицьнувши у попову правицю, позадкував до дверей. Стефа вийшла за ним зачинити, а коли повернулася до вітальні, сяйнула на батька радісним оком.

— Прийшов!

— Хто? — стривожився панотець.

— Максим прийшов… Од Тура… — сказала, а в самої щоки зарум'яніли й зламалася тонка брова. — Живий… За Сонним озером відлежується. В ногу його поранило, але за кілька днів уже ходитиме… Максим каже, що…

— А ти певна, що то Максим?

— Не сліпа.

— Кохання здатне засліпити, бо ти, доню, небайдужа до Тура. Ач, як зашарілася.

— Він обіцяв із собою, за кордон… Дружиною… То чого маю бути байдужою? Чи, може, ти знаєш кого кращого? Я тут із тобою в дівках посивію… Або й мене, як Ігнася…

— Ох, ох, бідолашна ти моя… За кордон нагострилася. А мене ж на кого покинеш?.. Зваж, усе то обіцянки-цяцянки…

— Ми повернемось. Тур казав: скоро знову війна буде…

— Казав, казав… А ти й повірила. Все то дурниці, Стефо… Де Максим? Клич сюди та вікно запни.

— Я вас не покину, таточку, — раптом разчулилася Стефа. — Але, що маю робити, як мені тут і заміж ні за кого вийти. А Тур такий гарний. У мене від нього, здається, дитя буде…

— Господи, ото порадувала, потішила батька на старості. Ще люди у наш бік пальцями не показували, то тепер будуть…