Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський

— Ну, що ти, Ют? Хіба хто плаче на заручинах?

Того дня Федір і Патриція поверталися з моря пізно. До обіду ще сподівалися, що Юта і Хорст, як завжди, прийдуть на пляж, на облюбоване місце, а по обіді вже й чекати перестали. Пат висловила припущення: мільйонери, мабуть, подалися купувати яхту. Про купівлю яхти розмова між ними точилася щодня. В тому, як Патриція говорила про бажання молодого барона зробити подарунок своїй чарівній обраниці, звучала неприязнь і ще щось глибоко приховане. Проте Федір не надавав значення її словам, бо бачив у тому звичайну жіночу заздрість.

Коли піднялися сходами з пляжу на набережну Ла-Кондамін, сонце вже геть скотилося до обрію. Сіли на лаву, повзувалися і рушили далі. Ажурний місток перевів їх через бурхливий, запінений Гомат, і, розморені, з приємною втомою у м'язах, вони вийшли на звивисту Порт-Нев. До пансіонату Бенедетті лишалося кількасот метрів, проте Патриція чомусь зволікала, ніби не хотіла туди йти. Вона запропонувала посидіти кілька хвилин у сквері. У неї гули ноги: так принаймні вона пояснила своє бажання знову сісти на лаву.

Федір не опирався, поспішати було нікуди. Купив у кіоску свіжу «Ніс-Матен». Федір щодня купував цю єдину в Монте-Карло газету, аби вдосконалюватись у французькій мові. Відтоді як у нього з'явилася надія стати корисним своїй Батьківщині, він методично готував себе до праці професійного розвідника, а знання мов, на його переконання, у цій справі важило немало.

Розгорнув газету і побачив фото хлопчика років десяти, який нагадав йому сина. Зовні вони навряд чи були схожі, проте щось кольнуло в серце, з глибини душі піднялася хвиля гіркого смутку. Він зловив себе на думці, що все рідше згадуються йому домівка, дружина, сни. «Невже розлука і вся оця чужинницька атмосфера здатні стерти з пам'яті найдорожче?..» Зітхнув важко. «Бач, як воно склалося — син без батька росте. Росте! Вже, мабуть, виріс… В сорок першому йому було два з половиною роки. Скільки ж це йому? Мабуть, уже скоро і школу закінчить… Який він зараз, його синьоокий Павлусь? Малим був на матір схожий — кажуть, на щастя. Проте яке то щастя: рости без батька? Він того «щастя» і сам зазнав досхочу… Замолоду мріялось про справедливість, вірилось у те, що народжений для любові і щастя… Де воно те щастя? А любов? Вона єдина тримає на цім світі. Свята любов до рідної землі! Вона безмежна, та любов! У ній живуть батько з матір'ю, дружина, син і рідне місто з його дніпровими кручами, тополями, каштанами, віковою історією й очищаючою душу животворною піснею, реаліями революційної і повсякденної боротьби народу за краще майбутнє… У тій боротьбі багато людей поклали своє життя в підмурок величного храму свободи. Але, мабуть, це природно: ті, хто в атаці йдуть попереду, гинуть першими, проте саме вони забезпечують перемогу. Так загинув батько… Ніякого іншого кінця не прошу в долі, аби лише сподобила й мене впасти у праведному бою…

— Ти, бува, не перегрівся? Не захворів?

— Ніби ні… А чого ти питаєш?

— Сидиш, як чорна хмара.

— Думаю… — Він згорнув газету. — Може, вже підемо?

— Куди поспішати? Подихаємо ще трохи. З моря віє прохолодою… Морське повітря цілюще. Пам'ятаєш, що казав лікар?

Патриція говорила якось непевно, проте він не звернув уваги на її погано приховану тривогу. Про її гризоти він нічого не знав, а тому знову розгорнув «Ніс-Матен». Цього разу його увагу привернуло невеличке за обсягом повідомлення. Ліворуч, унизу, крупними літерами було набрано: «Смерть вождя!» Пробігаючи очима по рядках, спіткнувся об слово «Сталін» і, сам не розуміючи чому, здригнувся. «Невже Сталін помер?» Якось не вкладалося у свідомості, що ця людина може колись померти, що і той, хто для багатьох людей на землі давно став богом, — смертний. Не вірилось, і щоб переконатися, підвівся й пішов до кіоска.

— Ти куди? — гукнула йому вслід Патриція.

— Я зараз…

Вона спостерігала за ним і думала, що відтоді, як вони зустрілися, Тед нітрохи не змінився. Марно Сивий Джіммі думає, що перекував його. Внутрішній світ Теда як був для них з Керком таємницею, так і лишився нею. Недарма кажуть: у чужій душі — мов серед ночі. Ніколи не можна передбачити його наступного кроку, не можна вгадати, про що він думає, чим стурбований. Керк де тільки може виставляє його як цілком перевіреного, кваліфікованого агента. Але вона в глибині душі не певна, що так воно є. Минулої ночі, під час розмови з Мюнхеном, наполягала, щоб Теда використати на темні очі, не розкриваючи перед ним завдання, яке дав їй Керк. Генерал не заперечував, хоча й висловив думку, що майора треба міцніше прив'язувати саме такими делікатними справами.

А завдання справді делікатне. Вранці мав приїхати охоронець з фірми «ХАМАГ» на прізвище Грумкасель. Він повинен був передати їй коробку з цукерками — презент від Сивого Джіммі, а насправді — власну смерть, бо в тій коробці була пластикова міна, яку вона мала приладнати до днища його старенького «фольксвагена». За що цей мурмило заслужив у генерала таку честь, вона не знала, та й не хотіла знати. У неї таке завдання не викликало жодних питань, однак у Теда… Ні, вона правильно вчинила, коли вирішила зовсім не говорити про це Теду. Останнім часом він якось змінився. Стрепенувся, наче ожив, посвіжішав і став уже зовсім недосяжним для її розуміння. Вже стільки років вони разом, а він для неї мов той загадковий сфінкс…

— Ну, чого це ти знову ходив до кіоскера? — запитала, коли він повернувся і сів поруч неї на лаву.

— Здачу забув…

По очах бачила, що говорить неправду.

— Навіщо ти мене обманюєш? Ніколи не намагайся робити те,