Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський

— Максиме, ти? — почув шепіт.

— Я…

— Чого так довго?

— Ходімо, дорогою розкажу. Добре, що вас не взяв із собою, а то…

— А що? — спитав лейтенант Бойко.

— Вони про Довгого знають. Почули б, що ви його бойовики, уявляєте, як воно обернулося б.

— Провалили б операцію на самому початку, — похитав головою Ліщина. — А це що?

— А це ось Стефа гостинця передала. На тому тижні, у п'ятницю, сама до нас прийде.

— Нічогенький клумачок і пахне гарно. — Василь скинув мішок на плечі. — Пішли, бо в мене вже слина потекла від цих пахощів.

Вилізли з рову і навпрошки, через ліс, подалися за Сонне озеро.

— Не дозволю! — грюкнув кулаком об стіл голова сільради. — Степанюка не дам!

— Максиме Овер'яновичу, це наказ, його треба виконувати. Дам, не дам… Не нам з вами вирішувати, — намагався переконати капітан Коморний, — Розпорядження прийшло з області: всіх бандпосібників…

— Михайло дітей рятував! У нього їх троє! А в тебе діти є?

— До чого тут мої діти?

— Ні, ти скажи, є?!

— Ну, нема… поки що…

— До того, капітане, що, не маючи своїх дітей, важко зрозуміти, як болить за ними душа! Степанюк нікого не вбив, у поліцаях не був, із шмайсером по лісах не ходив… То лиха доля йому під груди багнета підперла, а ви його у бандпосібиики записали. Вже і банди давно нема, й Енея, що під хатою в нього сидів… Нема за ним вини. А коли й була, то він за те привселюдно покаявся.

— Я чоловік військовий, і наказ для мене — закон. Ви теж були на фронті. Коли б там усі так ставилися до наказів… Тут теж війна.

— Війна мене навчила думати… А ми тут з тобою — Радянська влада! Радянська! Чув? А хто з нами радився?! Хто дав такого наказа, не спитавши нас? Хто знає Михайла Степанюка краще, ніж ми з тобою? Під один гребінь легко гребти! Черкнув пером… А за тим розчерком — люди. Замість того, щоб пояснювати їм, доводити, аби повірили й ті, хто й досі на ліс оглядається, що наші закони гуманні, ми виселяємо Степанюка і думаємо, ніби після того ще хтось покається… Ні, це не наказ — це політичний злочин!

— Максиме Овер'яновичу, добирайте слова. Ви не на вулиці, а в присутності начальника райвідділу державної безпеки… Не треба так… Ви зрозумійте, моє службове становище…

— Чоловіче, я все розумію. Але ти теж уяви, що скажуть Степанюкові діти, як виростуть? Подякують батькові за довічне тавро, яке він без вини винний поклав на них. Хай він потім пояснить, що були при владі такі, кому, власне, службове становище здавалося важливішим загубленої долі.

— Не знав, що ви такий лірик… — капітан Коморний вирішив вдатися до більш вагомих аргументів. — У держави є потреба підрізати коріння бандерівщини…

— Не знаю, може, де в іншому місці й є, а у нас такої потреби немає.

— А 135-й? Надрайонний провідник. Його банда тероризує Дермань. Ми знаємо, що від нього нитка тягнеться і до Калинівки.

— До кого тягнеться, того й підрізайте, а Степанюка я не дам.

— Бачу, Максиме Овер'яновичу, розмова наша… Ви вже вибачайте, але змушений буду ставити це питання на бюро. — Капітан підвівся і поклав список осіб, що пілягали переселенню, до теки. — Хай райком з вами з'ясовує…

— Ото й добре… Це справа політична — їм про неї й клопотатися. Ти став це питання на бюро, а я зараз таки і сам Поліщуку подзвоню…

Гаркуша встав з-за столу, прочинив двері й попросив секретарку:

— Олю, зв'яжіть мене, будьте ласкаві, з першим секретарем райкому партії.

— Максиме Овер'яновичу, його сьогодні не буде. Він на пленумі, — почулося з приймальні. — А вам тут телефонограма…

— Звідки?

— З приймальні першого… Викликають на завтра, на ранок.

— Дякую, Олю…

«Чого б це?» — подумав Гаркуша. Ще вчора вони з Поліщуком бачились на засіданні районної Ради депутатів трудящих. Поруч сиділи в президії, але той нічого не сказав, навіть не натякнув, що має викликати. Поліщук ставиться до нього, як до фронтового побратима. Подумалось, може, знову буде переконувати, щоб дав згоду балотуватися на голову райради. Наближались вибори…

До райцентру приїхав удосвіта. Поставив свого. мотоцикла біля райкому і вже хотів було пошукати снідання, та раптом помітив: у вікнах кабінету Поліщука спалахнуло світло. Постояв, подумав і вирішив зайти. Краще нехай зараз відбудеться та розмова, щоб до обіду і вдома бути, бо тих справ та паперів стільки набралося, а тут ще й сівба на носі.

Поліщук зустрів його, як завжди, привітно.

— А-а… приїхав, — говорив, міцно потискаючи руку. — Ну, посидь, батьку, відпочинь трохи. Там у приймальні нікого не бачив? Ну, та не біда, сам подзвоню. Коморний у тебе був?

— Був.

Секретар підійшов до столика з телефонами, зняв трубку, раз-другий крутнув коліща з цифрами. Відповіли зразу.

— Доброго ранку, Іване Степановичу. Ти, мабуть, ще й не лягав? Так, приїхав… Гаразд, чекаємо. Коморний зараз буде тут.

Максим Гаркуша нічого не розумів, хоча й