Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський

— Ну, як життя, батьку?

Давно вже не бачив у Дмитрових очах такої щирої схвильованості. «Це вже, певне, Коморний устиг доповісти про вчорашню розмову, і тепер удвох почнуть його виховувати».

— Та нічого… — сказав так, аби не згасла розмова. — Роботи чортова гибель. Робиш, робиш, а її все більше.

— А здоров'я? Серце як?

— Буває… тисне потроху… — відповів, а сам подумав: «Це вже або знімати будуть, або на курорт пошлють…»

А Поліщук вів далі й наче зовсім у інший бік:

— Від сина вістей не було?

— Звідки, з того світу?

— Чого так? А що як живий, раптом де об'явиться… Всяко буває.

— Ти до чого? — спитав, а серце защеміло, забухало в грудях. Поліщук і сам зблід. Дістав з шухляди валідол.

— Візьми під язик…

— Щось я не розумію тебе, до чого ти гнеш?

— О, здається, Коморний…

«Ну, зараз почнуть атаку з обох боків». Проте секретар знову здивував його, сказавши:

— Поїдеш з капітаном.

— Куди?

— Він тобі дорогою про все розкаже…

— А ви ще не сказали? — привітавшись, запитав капітан, котрий цим разом був одягнений у цивільне.

— Не вистачило духу, — зізнався секретар райкому.

— Що це ви затіяли? — підвівся Гаркуша.

— Ви не хвилюйтеся, Максиме Овер'яновичу… Син ваш…

— Що?! — скрикнув, хапаючись за бильце стільця.

— Живий! Живий твій Андрій, батьку! Заспокойся, — говорив Поліщук, а у самого горло перехопило, неначе розпеченим обручем.

— Де він?! Що з ним?!

— Усе гаразд. Не треба так хвилюватися. Скоро побачитесь… Маємо на те дозвіл керізництва. Я, власне, за вами… Вчора тільки од вас приїхав, а тут… шифровка з Києва.

— То чого ж ми стоїмо?!

— За кілька хвилин рушимо в путь. Машину я вже викликав. Ви сядьте, відпочиньте…

— Дай води, Дмитре… Щось серце хапає… Я ж його й побачити вже не сподівався. Стільки років… Шукав по всій Європі. Подав заяву, щоб до місії по репатріації… Мені сказали: він у Дахау потрапив…

— Візьми валідол, — подаючи склянку з водою, порадив Поліщук.

— Я і в Дахау був… Шукав по картотеці… Знайшли мені… картку.

— Невже знайшли? — здивувався Коморний. — Там же сотні тисяч людей.

— Знайшли… У німців усюди порядок… Ім'я, по батькові, рік народження, все його і навіть наша Калинівка туди вписана, а через усю картку штамп: «мертвий». Узяв я тоді з печі крематорію жменьку попелу, привіз додому і посадив під вікном явора… А ти, капітане, кажеш — лірика…

Капітан Коморний одвів очі й, ніби згадавши щось, сказав:

— Маю попередити вас, Максиме Овер'яновичу, про те, що ваш син знайшовся, до часу — нікому жодного слова.

— Це не прохання, батьку, це наказ, — підтвердив Поліщук.

— Але поясніть мені чому? У мене ж така радість!

— Про це тобі дорогою розкаже капітан. Ось тобі квиток учасника обласної конференції. Два дні твої, а завтра надвечір, перш ніж повертатися до Калинівки, одвезуть тебе в Ровно, покрутишся серед людей, аби бачили, що ти там був. Але про те, що зустрічався з Андрієм, ні пари з вуст. Не підведи мене, я за тебе ручився. — Він потис Гаркуші руку і раптом спитав: — А явір під вікном росте?

— Росте, Дмитро, росте…

У кімнаті їх було двоє — батько й син. Вони дивились один на одного і не вірили своїм очам. Скільки років мріяли про цю зустріч, через які терни продиралися до цієї щасливої миті, які палкі слова готували, аби висловити нестерпний, пекучий біль, що народився з великої любові. Зустрілись — і закам'яніли.

— Тату-у… — Андрієві здалося, що він кричить, а з вуст злетів лише шепіт.

— Як ти… змужнів…

— День добрий вам, тату!

— Дякуймо долі, сину… — На батькову щоку впала сльоза. Задрижали, скривились губи. — Та ще добрим людям дякуймо.

Обійнялись, стисли один одного міцно, ніби все ще боялись: передумає доля й розведе їх знову в різні світи. Обійнялись і довго так стояли, дослухаючись до того, як лускає в душі окалина застарілого болю, як велике, гаряче почуття, що тільки ось зараз народилося, росте, розпирає груди. Переливався той біль із душі в душу, і, дивна річ, його ставало менше. В сльозині, що тремтіла на батьковім вусі, пряжіло сонце. Воно заглядало у вікна, падало густими пасмами на килимок, на меблі й стіни, забарвлювало весь світ радістю, її було багато, її вистачало всім…

Потім вони кілька годин сиділи поруч, дивилися один на одного й говорили. Їм було що згадати, було з чого посумувати і порадіти разом.

— А мати? Як вони? — вирвалось у Андрія запитання, що давно вже крутилося на язиці.

Хмарою насунувся на батькове чоло сум.

— Немає нашої матері, Андрію… Бандери забили… І діда Оверка застрелили. Еней з автомата… Тепер лишилося нас троє…

— А хто ж третій? — перепитав Андрій.

— Христина… Вона тобі двоюрідна сестра… Це вже як ти до Німеччини… Прибилися вони з братовою… на Дідову Буду. Ти її ще дитиною бачив.

Андрій хотів розповісти про свою зустріч з Христиною, однак стримався. Його попереджали, щоб не торкався до пори тих подій у розмові з батьком. А Гаркуша-старший вів далі: