Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський
Вони з Гансом зайшли до кабінету сеньйора Бенедетті й просиділи там понад дві години. Федір і Патриція поснідали й подалися на море. Юта ще не виходила. Вона полюбляла ранком трохи поніжитись у постелі, їй подобалось, що Хорст будив її поцілунком… Цього разу нічого подібного не сталося. Вночі їй снилися погані сни. Кілька разів прокидалася й горнулася до Хорста. А ранком, не побачивши його поруч, пережила мить найсправжнісінького жаху. Думка про те, що його отак раптом може не стати, примусила стрепенутися й сісти в ліжку.
— Хорсті! — покликала, думаючи, що він у сусідній кімнаті а чи з гантелями вийшов на терасу. Коли він не відповів, скочила на пухпастий килимок, накинула на плечі халат і визирнула на терасу. Хорста ніде не було. Довелося прочинити двері в хол, і тут сеньйор Джосімо пошепки сповістив, що барон у кабінеті з якимось приїжджим «розмовляє на високих регістрах».
— Барон уже кілька разів викликав Мюнхен, проте марно, потрібний номер не відповідав, — сказав хазяїн і, помітивши, що з кабінету прочинилися двері, пішов геть.
Юта кинулася до Хорста.
— Що сталося?!
— Вважай, на нас напали грабіжники і хотіли обібрати до нитки! — ледве не вигукнув Хорст, оглядаючись на Грумкаселя, котрий, винувато розводячи руками і постійно вклоняючись, поспішав до виходу.
— Заспокойся, Хорсті! Ти не повинен так хвилюватися.
Ходімо звідси, я дам тобі ліки… Боже, який ти блідий і руки холодні як лід…
— Ні, ти тільки послухай! Я знав, що він… Але дійти до такої підлості, поставити мене під такий удар!
— Чого він од тебе хоче?
— Він хоче загарбати мої гроші! Ось чого він хоче!
— Та це ж неможливо…
— І я так думав, а він, бач, думає інакше… Він усе розрахував. Сподівався, що мені зараз не до цього акціонерного товариства — і я не буду розбиратися в суті тих паперів, що він пришле мені на підпис. Думав, я підмахну собі смертельний вирок! Яка підлість!
— Я давно тобі казала… Ходімо, ходімо звідси. Не треба, щоб хтось сторонній чув про наші… — Вона повела Хорста до спальні, сіла біля нього на постіль. — Гуго покидьок, підлий і підступний, я згодна, проте, милий, я зовсім не розумію, що між вами сталося?
— Усе дуже просто, Ют, елементарно просто! Він підготував документи, за якими я один відповідаю всім своїм капіталом, а решта акціонерів — лише в межах невеликих вкладів. Ти розумієш, що це значить?! Збанкрутує фірма — і я голий, жебрак! До того, тепер я це розумію, він боїться нашого з тобою шлюбу. Поки Гізела моя дружина, вона — спадкоємиця, а коли я візьму шлюб з тобою, фон Глевіци втрачають це право, і мої гроші й мої маєтності вже не належать їхній родині… А я хочу, щоб усе те належало нам і нашим дітям…
— Мені страшно, Хорсті, — Юта здригнулася, неначе від крижаного холоду. — Страшно…
Він ніжно пригорнув її до себе.
— Тобі не треба нічого боятися. Поки я живий, я не дам тебе скривдити… Ти не бійся, ти їм сестра, одного батька діти, — одна кров…
— Я зараз подумала, що… Що у них є всі підстави знищити нас з тобою. Вони хижаки. Родинні, кровні зв'язки для них нічого не значать, коли йдеться про гроші. Я починаю думати, що Гуго навмисне загнав нас у пастку, він уже давно ненавидить і тебе, й мене — не знає лише, як позбутися нас…
— Ну, це непросто… На це він не наважиться.
— Одважиться, чи ти не знаєш Гуго! Хіба не він кинув тебе під ніж гестапо? Згадай сорок четвертий… Він на все здатний.
Хорст раптом підвівся, рішуче скинув халат.
— Збирайся, Ют. Ми повертаємось до Мюнхена. Я поламаю всі його плани! Не буде ніякої командити! Хочуть мати прибутки, нехай дають гроші, й усі порівну…
— А Гуго? У нього немає грошей…
— Я позичу йому… під проценти!
— Це не врятує нас, навпаки, тільки змусить його шукати можливостей розправитися з нами якомога швидше!
— Не розумію…
— Ти заспокойся, любий, і зваж, коли не буде ні тебе, ні мене, для Гуго все влаштується само собою. Йому не доведеться позичати в тебе грошей, він візьме їх у Гізели… Візьме, як узяв той алмаз, що нині зветься «Ерхард Великий». Вони у змові, Хорсті! У змові проти нас…
— Ти маєш на увазі Гізелу й Гуго?
— І Керка теж…
— У такому разі ми не можемо залишатися тут жодної хвилини! Я повинен бути у Мюнхені! Повинен тримати справи фірми в своїх руках, інакше вони справді зроблять усе, щоб нас позбутися! Одягайся, Ют. Ми виїжджаємо!
Вони поспіхом одяглися і вийшли в хол до сніданку. Тут сеньйор Венедетті подав Хорстові телеграму від Гуго.
«Дорогі мої, вітаю заручинами! Бажаю довгих літ щастя! Сьогодні терміново вилітаю до Парижа, а звідти до Нью-Йорка. Фірму запрошено на ювілейну (сто років) сесію «Хемікал корпорейшн», де маю поінформувати про діяльність «ХАМАГ». Нас визнали. Ура! Обіймаю.
Гуго фон Глевіц».
Вони сіли до столу й довго мовчали, не торкаючись сніданку. Потім Хорст підвів очі й зустрівся поглядом з Ютою. У синіх її очах за сльозами туманились смуток і біль.
— Не сумуй… Нічого ще не втрачено… У Мюнхені ми відсвяткуємо наші заручини як годиться. А зараз давай вип'ємо трохи вина і привітаємо одне одного. Що вдієш, коли так уже, певне, написано нам на роду. Звичайне людське щастя не для нас. Вітаю тебе, моя кохана Ют… — Він
