Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Що робити? Треба взяти кирки та й перекопати Далі-Даг. Що ж інше ми можемо зробити? Не будемо ж спокійно сидіти? — сказав коваль Самсон, батько Камо.

— Правильно говориш. Візьми всі ломи й кирки, які знайдеш, та опоряди їх у себе в кузні. Підемо на розшуки, дав розпорядження Баграт. — Бригадирам завдання: виділити по чотири чоловіки з кожної бригади. Сето, підійди-но сюди! Ти теж ходив на вершину Далі-Дагу?

Сето соромливо підійшов до голови.

— Це він знайшов підземний водоспад, — сказав Камо.

— Він? Молодець! — і Баграт дружньо поплескав Сето по плечі. — Побачите, який він буде хлопець… А ми його оплакували… Xа-ха-ха!..

Всі присутні голосно зареготали.

— Дядьку Баграт, я вважаю, що мої товариші погодяться зі мною… Ми усім скажемо зараз… — Камо хвилювався, підшукуючи слова. — Дядьку Баграт, нам хотілося б самим закінчити розпочату нами справу. Це справа честі і для нас і для комсомольської організації. Завтра ми йдемо на розшуки самі. Якщо знайдемо…

Камо не закінчив фрази. Баграт насупив брови.

— Ну, що ж, — сказав він. — Дійте, дійте! Ми допомагатимемо. — І, трохи подумавши, додав: — Дивно ти мислиш, Камо! Знайшли воду, а ти хочеш, щоб колгосп не втручався в цю страву?.. Про яку «честь» може йти мова? Дивно, вузько ти мислиш. Почніть дослідницьку роботу з геологами. Стане ясно, де копати, — тоді ми розпочнемо роботу всім колгоспом.

Баграт підійшов до телефону і подзвонив секретареві райкому, з яким довго розмовляв про колгоспні справи.

Хлопці пішли.

Від голови колгоспу хлопці попрямували до свого вчителя.

— Тепер залишається знайти, де саме проходить вода, що тече з озера, де саме її перехопити, а потім дати їй вихід, — сказав учитель. — Ось і наші геологи, вони нам допоможуть…

— Здрастуйте, здрастуйте! Ну, як, добре намучили вас мої хлопці?

— Намучили трохи! — засміявся Ашот Гаспарян. — Але які ж сміливі у вас учні, які чудові хлоп’ята! — вигукнув він з почуттям.

Видно було, що така думка склалася в нього давно і що йому не терпілося її висловити.

Розмова в Армена Акопяна тривала довго. Спільно обмірковували, з чого тепер починати.

Мені здається, що необхідно насамперед обстежити печеру — ту, яка зветься «воротами пекла», — радив геолог Гаспарян.

— Я теж такої думки, — погодився вчитель, — треба взяти альпіністське спорядження. В печеру потрапити легко — до неї до верхівки не більше двадцяти метрів буде. Але… хто-небудь з вас звернув увагу, коли ми були на Чанчакарі, на вхід у «ворота пекла»? — спитав він хлопців.

— Ніхто. Чи до цього було — мед їли, — пошепки сказав Грикор.

Асмік пирхнула і почервоніла. Камо мовчав, він також не звернув тоді уваги на це.

Учителеві відповів тільки Армен:

— Я оглядав його уважно і дещо вирішив, але… — він не доказав.

— Я знаю, що така важлива обставина не могла залишитися не поміченою моїм вченим вихованцем, — погладив кучеряву голову Армена Арам Акопян.

— Яка обставина? — несміливо запитав Камо, і в душі його виникло те почуття до Армена, яке він уже колись назвав заздрістю.

— Дослідимо печеру, а про це поговоримо згодом, — відповів учитель, і вони з Арменом обмінялись таємничими посмішками.

«Тут щось є!» весело подумала Асмік.

Хлопці почали просити свого вчителя дозволити їм самим досліджувати вхід до «воріт пекла».

— Гаразд, — посміхнувся Арам Акопян, — ми з Багратом вирішили дати вам свободу дій… Ідіть, вашою експедицією керуватиме Гаспарян.

— Послухай, Арам-джан, навіщо посилати хлопців туди? — втрутився дід Асатур. — Місце те прокляте.

— Якби була небезпека, дідусю, ми б не послали…

Старий покірливо замовк. Відтоді, як почались розшуки стародавнього каналу, учитель став для нього авторитетом, не слухати його було неможливо.

— Асмік залишиться в селі,— рішуче сказав Камо.

Ні, ні! Не залишусь, — і, підійшовши ближче до Камо, вона шепнула йому на вухо: — Товариш Акопян і Армен багатозначно переглянулись, буде щось цікаве, я не залишусь.

— А рушницю, дідусю, з собою захопиш? — спитав Грикор. — Я минулого разу під Чорними скелями козу помітив — стояла як вкопана.

— Козу? — перепитав Арам Акопян і замислився.

— Що ж, до завтрашнього ранку розлучимось. Вийдем на світанку, — сказав Ашот Гаспарян.

— Добре, завтра зберемось якомога раніш у мене, — запропонував Камо. — А тепер додому, спати! Завтра у нас буде багато роботи.

— Що ж, коли організація вирішує, що я можу сказати! — підвівся з місця дід Асатур. — Скажу Наргіз, щоб вона для нас добрий шматок барана зварила та загорнула в лаваш[16]. Візьмемо з собою, вранці поснідаємо там, біля Чорних скель.

Коли зійшло сонце, всі вже були коло Чорних скель.

Усіх розпалювала цікавість, але треба було відпочити — попереду ще була важка робота.

Дід Асатур неквапливо посмоктував свою люльку.

Наші предки щоосені ходили на поклін до цих скель, жертви приносили, — сказав він, помовчавши. — А ось і «ворота пекла» — он та чорна дірка, — показав дід рукою. — Хто туди проникав, звідти не повертався… Лише одного разу мій кум Мукел набрався сміливості і увійшов у цю пекельну печеру. Коли ввійшов, — розповідав він, — дихнуло таким холодом, наче з могили. Голова пішла обертом. Десь глибоко, наче під землею, щось гуде, вирує. Страшно