Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Роздягнемося й ми, — сказав Ашот Гаспарян. — Якщо ми не включимось у такий науковий похід, багато втратимо…

Ввійшовши у воду, хлопці вхопилися за колоду з бутлями і попливли до середини озера. Вир тут відчувався дуже сульно. З глибини озера піднімались бульбашки, лопались, розбігались колами.

— Ось тут і починається підводна річка, — сказав Сето. — Камо, відв’яжи глечик і дай мені. Я…

— Почекай, нехай я спочатку обв’яжу тебе вірьовкою, ось так… — І Армен міцно оповив вірьовкою Сето. — Тут глибоко? — запитав він.

— Метрів чотири.

Армен на око виміряв вірьовку. В ній було більше п’яти метрів Одв’язавши глечик од колоди, Армен вручив його Сето:

— Ну, можеш вирушати.

— Не бійся, я тебе тримаю за хвіст, — засміявся Грикор, взявши в руки кінець вірьовки, якою був обв’язаний Сето.

— Еге, ти ж дивись, хвоста мого не впусти, а то мене занесє потоком, — сказав Сето, і, обнявши глечик лівою рукою, разом з ним пірнув у озеро в тому самому місці, де воно вирувало.

Притримуючись за плавуче дерево, всі з хвилюванням чекали повернення свого ЕІдважного товариша.

Кільця вірьовки, одним кінцем якої був обв’язаний Сето, а другий залишився у Грикора, швидко зникали з поверхні води. Нарешті вся вірьовка пішла під воду і натягнулась. Озеро сколихнулось, завирувало. Над його темною глибиною надувались і лопались великі повітряні бульбашки.

— Щось запізнюється… — тривожно сказав Ашот Гаспарян.

— Ні, хвіст Сето у мене в руках: почне тонути — витягну, — спробував пожартувати Грикор, але раптом посерйознішав і скрикнув: — Вірьовку тягне в мене з рук! Камо, допоможи скоріше! Сето тягне мене за собою!

Камо кинувся на допомогу Грикорові і теж ухопився за вірьовку, але вона з силою тягнула їх униз.

Тут і стала хлопцям у пригоді плавуча колода діда і прив’язані до неї порожні бутлі.

— Хлопці, тримайтесь однією рукою за колоду, а вільною тягніть вірьовку! — кричав Ашот Гаспарян, — тягніть не вгору, а вбік!

Спільними зусиллями вони схопилися за вірьовку і почали її тягнути. Колода тримала їх, не дозволяючи потонути.

Нарешті вірьовка наче відірвалася од чогось і пішла легше. Незабаром з води з’явилась голова Сето.

Вчепившись за колоду, Сето впав на на неї грудьми. Він важко дихав. Пого тіло посиніло і тремтіло.

— На берег! — крикнув Камо.

Вони пливли, підштовхуючи вперед колоду, на якій безсило висів Сето.

Досягнувши берега, хлопці розтерли, обсушили і одягли товариша.

Коли, нарешті, Сето трохи опам’ятався, Камо нетерпляче, як завжди, спитав:

— Ну, що ти там під водою зробив?

— Влив гас у отвір, як і треба було. Тільки мало сам за ним пе поплив. Гас не з'явився на поверхні озера?

— Ні краплі.

— От і добре! Виходить, потік його поніс із собою весь!.. — зрадів Сето. На його блідому обличчі спалахнула посмішка.

— Виходить, ми тебе з самого отвору витягли? — тривожно запитав Грикор.

— Із самого отвору… Коли б не Ашот Гаспарян, вам би мене більше не бачити. А глечик просто з рук вирвало! Вдарився об каміння, на дрізки розбився! Я навіть злякався.

— Ну, все гаразд. Збирайтеся, ходімо! — підганяв Камо. — Підемо подивимось, куди винесе вода наш гас…

Вони швидко вдяглися, забрали м’ясо вбитого муфлона й побігли до села.

Кам’янистими стежками Далі-Дагу поверталися вони в село, йшли мовчки. Всіх турбувала думка: чи вдалася їхня вигадка? Де ж то спливе гас?

«Бо-олт, болт, бо-олт» знову почули діти оглушливий голос вішапа, підходячи до берегів Гіллі.

На озері Гіллі, в очеретах, на берегах знайомих водоймищ тут і там сиділи хлопці, яких ми поки що мало знаємо, і уважно стежили за водою, не боячись криків вішапа.

А ще. далі на березі озера, на в’язці очерету, там, де мало не потонув Камо, сидів Арам Акопян.

Пекуче літнє сонце було нещадним, безжалісно кусали комарі й мошва. Але терпіння у піонерїв було велике. Їм сказано: сидіти і уважно стежити, чи не з’являться на воді сліди гасу, — і вони не спускали з води очей.

Маслянисті плями, що з’являлися на її поверхні, вводили в оману дітей. Аракс, особливо нетерпляча, помітивши таку маслянисту пляму, яка щойно блиснула на сонці, зривалася з місця і голосно кричала:

— Товаришу Акопян! Гас! Гас!

Сурен, який сидів на другому березі озера, почувши ці крики, приглядався до такої ж маслянистої плями, набирав жменею воду, пробував на смак і, морщачись, випльовуваїв.

— Що ти вигадуєш! — кричав він Аракс. — Який же це гас!..

Арама Акопяна такі, схожі на гас, плями в оману ввести не могли. Він знав, що це виділення болотяних рослин, які розкладаються.

Аж ось перед ним в центрі озера з’явились на воді довгі, жирні, стрічко-побідні смуги. Проте вони були так далеко, що вчитель не міг розгадати, якого вони походження. «Напевне, — подумав Арам Акопян, — це ті ж самі болотяні виділення».

Через кілька хвилин знизу, від сусідніх острівців, долинули радісні вигуки:

— Гас, гас!..

— І в нас гас!..

Озеро відразу ожило, і тільки тепер можна було хоч приблизно встановити, скільки в його очеретах ховалося дітей.

Голоси їх дзвеніли у всіх кінцях озера. Піонери перегукувались, вимагали один у одного перевірки, старанного дослідження…

Потім пролунав голос Арама Акопяна: