Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Риба, звичайно, не могла б жити в печері, для неї тут не було корму, — спокійно відповів Армен. — Але придивись до кістяка. Адже це кістяк форельки… Чи не так, товаришу Гаспарян?

Ашот Гаспарян кивнув головою на знак згоди, і Армен пояснював:

— А форель, як тобі відомо, живе тільки в гірських річках. Подивись, у неї, крім хребта і бокових ребер, інших кісток нема, і її паща широка. Якраз така форель, яку ми бачили вчора в озері на вершині Далі-Дагу…

— Виходить?.. — скрикнув Камо.

— Виходить, ми знайшли старе річище річки, яка витікає з гірського озера. Рибку принесло сюди водою. Це було незадовго до землетрусу. Вода протікала раніше тут, але землетрус змінив її річище. Скеля всередині розкололась і перепинила шлях річці, змінивши її напрямок. Ми поки ще не знаємо, куди вона тече, але глянь, який тут був водоспад! А он і та дика коза, про яку казав Грикор. Глянь, стоїть унизу, розгублена. Тепер ти розумієш, чому сюди приходять кози? В спеку їх тягне сюди підземний шум води.

Сонце тільки сходило, коли юні натуралісти підійшли до Чорних скель. Гри-корові вдалося роздобути амонал у робітників каменоломень, у Камо знайшлося три капсулі. «Для розвідки і цього вистачить», думав хлопець. Сето завзято ніс вірьовочну драбинку й інше альпіністське спорядження.

Вони зупинилися відпочити. Незабаром їх наздогнав дід Асатур. Старий мисливець був надзвичайно стомлений, важко дихав, рясний піт заливав його чоло. Явно він був чимось збентежений.

— О! Ти ж не хотів іти, дідусю? Що сталося? — запитав Камо.

— Твоя мати і бабуся, — переводячи подих, сказав дід Асатур, — не дають мені спокою — піди та піди, кажуть, приведи Камо додому…

— Що ж ти хочеш? Забрати Камо, а нас залишити отут, у «воротах пекла»? Ну, звичайно, ми тобі чужі,— немовби образившись, промовив Грикор і лукаво моргнув Асмік.

— Грикор-джан! Ріднесенький! Ви мені всі дорогі, рідні, я б вас усіх не пустив у ті сатанинські ворота. Ви краще покажіть бригаді, де висаджувати, а самі йдіть додому. Бригада зробить, що треба.

Проте хлопці не хотіли й слухати старого мисливця. Тоді він почав упрошувати Асмік залишитися з ним:

— Донечко! Залишайся тут. Може бути дощ, гроза… Я по вітру відчуваю.

— Ну, добре, дідусю, я залишаюся з тобою, — погодилась Асмік, яка відчувала втому.

Дід Асатур мав рацію. Незабаром над Чорними скелями почали збиратися хмари. Стало навколо зловісно похмуро, немовби насупились гори. В долині розкотисто залунав грім.

Старий мисливець перехрестився. Це помітила Асмік і пирхнула в кулак.

«О господи, куди мені заховатися від цих комсомольців?» подумав дід.

Шоб змінити настрій, він почав розповідати про пригоди свого кума Мукела. Згодом старий запитав:

— А ти як міркуєш, онучко? Може, пекла немає?

Асмік не могла стримати сміху — таким серйозним стало обличчя дідуся, таким зосередженим погляд. Відчувалося, що для нього це не звичайне запитання, а таке ж важливе, як питання життя і смерті.

— Яке пекло, дідусю? Ти серйозно кажеш? Краще ходімо звідси: дощ накрапає, глянь — хмара яка суне. Дерево, мабуть, не захистить нас. Ходімо під ту скелю, — кликала Асмік діда Асатура.

Листя дуба під струмками дощу шелестіло так мелодійно, так приємно, як пісня матері над колискою. Дід сів, притулився до дерева і, мрійно посмоктуючи люльку, що давно згасла, говорив:

— Хай іде! Це золотий дощ! Хап іде.

Він благально зводив руки до неба і бубонів:

— Джан! Як приємно! Бач, хмари сунуть до наших ланів.

— Дідусю, ходімо! Намокнемо тут, — наполягала Асмік.

— Дай подрімати під золотим дощем. Скільки вже років я не сидів під деревом під час дощу.

Раптом десь недалеко мигнула блискавка і зловісно щось загриміло, загуркотіло.

Дід схопився.

— Е, ні, залишатися в грозу під самотнім деревом небезпечно!

Старий мисливець поспішив слідом за Асмік у схованку під виступом скелі.

В цей час згори, з «воріт пекла», долинув зловісний гуркіт, десь загриміло, і дим жовтими клубками повалив з пащі печери.

Хмари, що набігли з гір, нарешті зібралися над Севаном. Темні, похмурі, ніби чорною завісою накрили вони світлу гладінь озера. Озеро теж почорніло, потемніло, але незабаром його гладенька поверхня затріпотіла, здавалось, безліччю білокрилих чайок. Не вітер, що налетів з гір, здійняв на Севані хвилі, покривши їх гребені білою мереживною піною.

Спала денна спека, повіяло прохолодою. Зів’ялі рослини ожили, затріпотіли…

А внизу, в долині, радісно вигукували колгоспники: «Дощ!.. дощ!..»

Якби ця злива пройшла над колгоспними полями, змученими спекою!

Сінокосарки, які працювали на берегах озера Гіллі, зупинилися. Бригадир Овсеп наказав припинити роботу.

— Дощ зіпсує скошене. Нехай пройде! — і, глянувши на членів своєї бригади, спитав: — А сухе сіно встигнемо зібрати до дощу?

— Чого там запитувати, тільки час гаяти! — сказав молодий кремезний колгоспник. — Почнемо, товариші!

Всі взялися за граблі.

— Ну, любі мої, давайте скоріше! — кивнув толовою Овсеп. і різнокольоровий потік озброєних граблями колгоспниць рушив уперед.

Поспішно згрібаючи сіно, жінки час од часу поглядали на небо. їх турбувало не те, що дощ промочить сіно: сіно намокне й висохне.

Побоювання колгоспників, що хмари проллються дощем саме над озером Севан, виправдались.

Справді, вітер віяв уже зі сходу на південь: хмари розлились дощем над озером.

— Сюди, сюди! Чого ви воду на воду ллєте!.. — махаючи шапкою, кликав хмари на колгоспні поля бригадир Овсеп. Але хмари, не донісши свого дорогоцінного вантажу до