Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

З особливою пошаною ставились азербайджанці до старого мисливця.

— Мене ти назвав їм? — запитав дід Асатур.

— Звичайно, назвав.

— Що ж вони сказали?

— Сказали, що для кірва[15] Асатура вони життя свого не пошкодують, — відповів Сето і, підморгнувши товаришам, додав: — Вони хотіли і баранця тобі прислати, та куди ж мені було і глечика, і барана тягнути…

Дід гордо підвів голову.

— Чи не казав я, що мені вони ні в чому не відмовлять?.. Я бувало заб’ю оленя і притягну до них. Зберуться азербайджанці біля вогнища, навкруги в горах пахне шашликом… Ох, де ти, моя молодість!..

— Ну й звір! — ахнув Сето, побачивши барана. — Дідусю, ти забив?

Не менш, ніж Сето, були здивовані й молоді геологи, що повернулися з своєї «наукової експедиції».

— Цей вид дикого барана зветься в науці вірменський муфлон, — сказав Ашот Гаспарян. — Він водиться лише у Вірменії та інколи зустрічається в північному Ірані і в Туреччині.

— Ну, які ж наслідки вашого дослідження? — спитав геологів Армен. — Варто рискувати чи ні? Чи вода йде в Казах?

— Якщо брати до уваги будову гори, то вода озера повинна стікати в Севан. Рискувати варто, — відповів Ашот Гаспарян. — Але, — додав він, — щоб уникнути нещасливого випадку, треба добре продумати, як вилити гас в озеро.

— Нічого, виллємо! — нетерпляче вигукнув Камо. Він не любив довго роздумувати.

— З водою жартувати не можна, внуче, — застеріг дід Асатур. — Почекайте, хлоп’ята, трохи, я вам такого помічника дам, що все обійдеться добре, — сказав він і попрямував до гайку біля підніжжя однієї з гір.

— По-моєму, якщо ми шашлику наїмося, та вволю, нам ніяка вода не може бути страшною — серйозно виголосив свою думку Грикор і підвівся на ноги. — Я зараз збігаю на узлісся, наберу трошки хмизу.

— Назад! — сердито крикнув Камо вслід ділові і Грикору. — Хто вам дозволив іти?..

— Не поспішай, Камо, — спокійно зупинив його Ашот Гаспарян. — Хай старий покаже, що він хоче зробити. З водою треба бути обережним. Ти вже забув, то Сето мало не втопився?

А Грикора вже і сліду не було. Але не минуло й двадцяти хвилин, як він з’явився знову на вершині гребеня з великою в’язкою хмизу на плечах. Такої спритності від нього ніхто не чекав.

Грикор кулею скотився з пагорка і, шкутильгаючи, підбіг до товаришів.

— Швидше розпалюйте вогнище, поки я не очманів з голоду! — сміючись, кричав він.

Хлопці швидко розклали вогнище, нарізали і понатикали на шпички, зроблені з гілок, принесених Грикором. найсмачніші шматочки м’яса. Коли трохи згодом із-за того ж самого горба вийшов дід Асатур, несучи колоду, його мисливський нюх ще здалеку вловив пахучий дух шашлику, знайомий і приємний… І дід прискорив кроки.

— Дичину, яку здобувають на полюванні, тільки так і треба їсти, — сказав дід, сідаючи до вогнища. — А додому принесеш, кинеш в каструлю, зварять — ні смаку, ні задоволення!.. І рибу треба їсти там, де ти її зловив, і на тій же воді готувати: звариш па іншій — весь смак втратиться. А як же інакше? Такі вже закони природи. Ну. мої любі, от вам і помічниця — показав дід на принесений сухий стовбур дерева.

— Це липа, вона легка і плавуча. Киньте на воду і тримайтеся за неї… Мені, однак, запах шашлику не дає спокою… Слово честі, це витівка Грикора!

— Ну, от і гаразд! Тепер усе простіше стало. Я сам збирався доручити Грикорові дістати такий легкий стовбур, — сказав Ашот Гаспарян, — таким чином у нас буде з чого збудувати «підіймальний кран», щоб витягти Сето з озера.

Коли з великим апетитом з’їли шашлик, Камо звівся першим.

— Ну, роздягайтеся, живо! — крикнув він.

— Ні, у нас ще до роздягання є одна важлива справа. — зупинив товаришів Армен. — Треба спочатку нею зайнятись. Сето, допоможи перелити гас із бутлів у глечик.

Коли ця операція була закінчена, Армен сказав:

— Тепер треба приготувати рятувальний круг.

— Рятувальний круг?.. З чого?..

— А от з цих бутлів. Вони досить великі, трилітрові… Дідусю, дозволь відрізати трохи шкури від твоєї мисливської здобичі.

Одержавши дозвіл, Армен вирізав з шкури барана кілька шматочків і щільно обв’язав ними шийки порожніх бутлів. Потім, міцно припасувавши бутлі до кінців і до середини принесеної дідом колоди, він кинув свій «рятувальний круг» в озеро.

— Тепер і ті, хто не вміє плавати, можуть вирушити з нами, — оголосив він. — Хоч до самого центра озера. Мої бутлі можуть витримати деяку вагу.

— Ну, готово? Роздягайтеся ж скоріше! — нетерпляче вимагав Камо.

— Ні, ще не все готово, — заперечив Армен. — А ти подумав про те, як ми опустимо на дно озера цей наповнений гасом глечик? — спитав він, пильно поглядаючи на товариша.

Камо, що рвався вперед, як молодий, ще необ’їжджений кінь, змушений був визнати, що про таку «дрібницю» він і не подумав.

— Адже гас легший від води, і ніхто з нас не зуміє опустити глечика на дно озера, — говорив далі Армен.

— Підв’яжемо до глечика камінь, — запропонував Сето.

— Камінь? Не треба. Гас легший за воду, це так, але глечик — важчий. Глечик з налитим в ньому гасом буде важчий від води на кілограм, — сказав геолог, нашвидкуруч підрахувавши в своєму зошиті різницю між питомою вагою гасу і глечика.

— Ну, ви, нарешті, готові? — нетерпляче спитав Камо.

— Так. тепер можна сказати, що ми готові, — відповів Армен.