Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Тут, тут! Ми сховались від дощу! — І легкими, як у кізки, стрибками вибігла їм назустріч Асмік.

В цю ж мить знову вдарив грім такої страшної сили, ніби скеля розкололась або зразу вистрілили з сотні гармат. Асмік з Арменом злякано присіли. Те ж саме зробили Грикор і Сето, які йшли за ними. А Камо ніби якась невідома сила підкинула вгору: він змахнув руками і розпластався на землі ниць.

Запалений блискавкою, гігантським факелом спалахнув дуб.

Дід-мисливець злякано вибіг з-під скелі, побачив хлопців, які припали до землі, і звів руки до неба: — О сатаеле[17], о боже пекла, що ж, яку відповідь я дам батькам цих дітей?.. О безжалісний, безсердечний дияволе!..

Асмік лежала, то відкриваючи, то закриваючи рота, схожа на викинуту з води рибку. Однак вона швидко опам’яталась і, похитуючись, звелась на ноги. Опам’ятались і Сето з Грикором, а незабаром і Камо.

Зніяковілі і злякані, хлопці мовчки дивились один на одного, на розгублене обличчя діда, на палаюче дерево…

Грикор заговорив перший:

— Мало ніг не витягли, поки воду знайшли, — засміявся він.

— Ходім, ходім, хлоп’ята! — тривожно підганяв їх дід.

Дорогою до села дід Асатур казав:

— Ну, що, по-вашому, не сатаел вас ударив?

— Як же б ми залишились живими, коли б він нас ударив? — засміявся Камо.

Старий глянув на хлопця недовірливо. Він все ще не міг позбутися дідівських темних забобонів.

— А чому ж він дерево вдарив, під яким ви були?

— Ніякого сатаела не існує. Блискавка вдарила. А блискавку притяг мідний глечик, — пояснив Армен. — Для блискавки це найкраща мішень.

— Це, мабуть, вірно, — в роздумі почухав потилицю дід. — Небіжчик дід Симон — кума мого Мукела батько — ішов якось під час грози з заступом на плечі, от блискавка і вдарила в заступ… Помер чоловік… Так, виходить, ніякого сатани?..

Раптом старий виявив таку бурхливу радість, наче йому подарували весь світ.

— Могла статись дурниця, — сказав Камо. — Коли б ми хвилиною пізніше добігли до дуба, блискавка не збила б нас з ніг, а хвилиною раніше— ми всі були б уже під деревом і вона нас напевне вбила б… Спробував би тоді бідний Арам Акопян переконати тітку Сону і бухгалтера Месропа, що сатана тут ні при чому!

— Справді, який збіг обставин, — сказав Армен. — А ви тільки назад погляньте, яке видовище!..

Хлопці зупинилися і обернулись.

Гігантським факелом палав біля підніжжя Чанчакару розбитий блискавкою дуб, високо в небо здіймався чорний дим і язики полум’я.

На початку повісті ми вже говорили, що село Лчаван протягом століть, затамувавши в серці страх, злякано дивилось на Чорні скелі. З початком нового життя страх цей був забутий, і лише незначні залишки його ще жили в серцях старих людей. Але те, що відбулося в цей день, раптом воскресило забобони.

Вже зранку все село довідалось, що юні натуралісти пішли на Чорні скелі. Баграт, сміючись, говорив колгоспникам:

— Наші орли, комсомольці, взяли кирки й лопати, полізли віднімати воду в самого вішапа.

Сона, стоячи на даху свого житла, кричала:

— Щоб твій рід загинув, собако Асатур! Нащо ти сина мого в пеклову пащу повів?.. Щоб тебе розірвало! Щоб тебе…

Діти, що стояли на вулиці, уявивши собі Сето в «пекловій пащі», весело зареготали. Це ще більше розгнівило цю люту жінку.

А рахівник Месроп, перебираючи чотки, таємниче нашіптував старим жінкам:

— Дивіться, які хмари… Не може бути, щоб сатана залишив непокараними цих шибеників!..

І справді, натовп, що з’юрмився, побачив, як величезна темна хмара наповзала з заходу на Чорні скелі.

Перший вибух у скелі заглушив гуркіт грому.

— Над Чорними скелями грім, блискавка! Звідки в такий сонячний день чорні хмари? Вішап мстить! — кричала Сона, розмахуючи довгими, кістлявими руками. — Діти, дітоньки, загинули, пропали!.. Розгнівався в пеклі сатана… Вогненним батогом погрожує синочкові моєму!..

— Годі тобі каркати, вороно! — гримнув на неї коваль Самсон.

— Завжди так на землі буває — маслом сало мажуть, — незадоволено, як завжди, сказав бухгалтер Месроп. — А все через те, що жертв не приносимо уже скільки років господу богу…

— Ось тобі «жертва», — показав батько Камо йому під самий ніс великий кулак, — минув той час, коли ти морочив голову деяким бабам. Тепер не вдасться…

— Але ж я не говорю… Яке мені діло… — перелякано забубонів колишній дяк.

А над озером, над чорними скелями бурхала гроза — спалахували блискавки, гримів грім.

— Люди, дивіться, вогонь! Відчинилися двері пекла! — заголосила Сона. — І бог на нас, і пекло… Це помста сатаела! — кричала вона. — Сето, де мій Сето?..

Сона спустилася з даху і побігла з села до стежки, що вела до Чорних скель.

Захвилювалась і мати Камо.

— Самсоне, — сказала вона, — може, наш син там гине… Швидше! Скам’янів ти, чи що?

За Соною і Самсоном побігли матері Грикора і Асмік, а за ними навздогін і інші колгоспниці.

До Чорних скель, де гуркіт вибухів змішувався з розкотами грому, поспішала низенька бабуся. На її сухому, зморщеному обличчі був жах. Вона часто зупинялась, поглядаючи на небо, хрестилася і бубоніла:

— О сили небесні! Врятуйте мого Асатура!

Але які ж були вони здивовані й раді, коли на одному