Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Он вона, та гора, а на ній руді смуги. Бачите, покручені. Це дорога в Степанаван з її поворотами.

Приклавши долоню дашком до лоба, дід уважно розглядав одну із численних гір, які скупчились на північному заході.

— Дорога в Степанаван? Колишній Джелал-огли? Адже цією дорогою сто двадцять років тому проїжджав Пушкін, — замріяно сказав Армен.

— Невже та сама? — спитала Асмік.

У неї загорілися очі.— Я ж читала про це. Чи не на цій дорозі він зустрів гарбу з тілом Грибоєдова?

— Еге ж, на цій… Там, на вершині, є джерело, біля якого Пушкін зупинявся і пив воду. При Радянській владі над джерелом збудували пам’ятник. Молодий скульптор зобразив на камені Пушкіна, що їде верхи в Арзрум, — сказав Ашот Гаспарян.

Армен мрійно дивився на далеку гору, на дорогу, освячену кроками Пушкіна, що ходив по ній, і раптом з почуттям продекламував:

Ніби зачаровані, слухали його товариші. Слухав і Сето, і очі його світилися лагідним, добрим і сумним блиском.

Довго так стояли діти, милуючись цим новим для них, прекрасним світом.

Першим опам’ятався Камо.

— Пізно, ходімо, — підгонив він товаришів.

Вони повернулися, взяли свої мішки і, переплигуючи з каменя на камінь, спустились до озера. Сіли на зелену траву.

Геологи залишилися на вершині. їх цікавила будова цих гір.

Зелені луки, що оточували озеро, були, як здавалося, вкриті пишними, барвистими східними килимами: так багато на них було квітів.

Сидячи на березі, діти милувались дикими качками, які плескалися в водах озера. Ніким нелякані, вони ніби не помічали присутності людей. Армен, замріяний, сидів над аркушем паперу і зосереджено гриз олівець.

— Хлопці! — гукнув Камо, входячи в роль командира. — Ми, тобто юні натуралісти села Лчаван, за участю старого натураліста діда Асатура і наукових працівників Академії наук, вирушили в похід для того, щоб дослідити це озеро і встановити, чи нема зв’язку між ним і озером Гіллі. Наші геологи сповістили мені, як вашому керівникові, про наслідки геологічних досліджень цього озера Вони гадають, Що вода озера просочується через дно. Чи не так, товаришу Ашот?

— Безумовно. Дно озера утворене з вулканічної лави, та й взагалі вся ця гора вулканічного походження. Тому вона пориста, і вода легко може проникати в її надра.

— Крім того, — продовжував Камо, — ми знаємо, що на дні Гіллі є джерела, багатоводні, як ріки. Ми знаємо, що на схилах цієї гори було «Велике джерело». Пам’ятаєте, про нього сказано в написі, зробленому в глечику. Ми також чули, що палиця кума Мукела впала в озеро, а випливла в Гіллі. Можна, отже, думати, що вода стікає звідси вниз, проходячи під схилами гір, під нашими полями… Тому нам треба негайно розпочати роботу!

Він змовк і замислився. Добре сказано — «розпочати роботу»! Але як розпочати? З чого почати?… Камо цього ще не знав.

— Треба вивчити дно озера, — пошепки підказав йому геолог.

— Так… — зрадів Камо, — так. Отже, роздягайтеся. Приступаємо до вивчення дна озера.

— Кинь, хто полізе в таке холодне озеро! — заперечив Грикор. — Де це озеро, а де Гіллі?.. Вигадав…

— Нічого не вигадав, — втрутився Армен. — Ви тільки подивіться, скільки води прибуває в це озеро. Раз, два, три, чотири… З чотирьох річок вода, крім тієї, що дають дощі. А сніг?.. Адже весь сніг, який збирається на вершинах, тане і теж збігає в озеро.

— Справді! — сказав Камо. — Скільки води, а не помітно, щоб рівень озера підвищився. Та воно б і не вмістило її…

— Може, випаровується? — припустила Асмік.

— Ні, тут холодно, великого випаровування не може бути, — заперечливо похитав головою Ашот Гаспарян. — Тут, звичайно, є десь отвір, куди витікає вода, бо інакше кратер наповнився б водою настільки, що вона переливалася б через край. Адже з усіх озер Вірменії витікають ріки і річки: і з нашого Севану і з озера на вершині Алагезу, і з озера' Айгер-Лич, і з озера Арпа, і з озера Ганли-Гел на вершині Ахмахану, і з озера гори Капуджух. Ці озера ми бачили на власні очі. Всі вони— проточні. В природі є певна закономірність. Якщо це озеро не проточне, значить, закономірність якимось чином порушена. І нам треба з’ясувати: чому?

Дід Асатур не брав участі в цій розмові. Не відводячи очей, дивився він на гребінь гори, де нещодавно стояли гірські барани. Старий мисливець знав, що вони пришлють розвідника, який стежитиме за всіма рухами підозрілих двоногих. Для баранів це було важливим питанням: від того, як воно буде розв’язане, залежало, залишаться вони на цих скелях чи ні…

— Ну, ви подумайте, як дізнатися, що робиться на дні озера, а ми продовжимо наші розшуки, — закінчив Ашот Гаспарян, звертаючись до хлопців.

І геологи пішли до каміння, що виднілося біля протилежної вершини.

— Я хочу, щоб ми відігравали тут тільки роль консультантів, — сказав Ашот Гаспарян своєму товаришеві. — Пам’ятаєш, про що ми говорили в день свого приїзду з Арамом Акопяном. Ти бачиш, що я весь час намагаюсь триматися збоку. Нехай ініціатива залишається в руках хлопців: вони почали цю справу, їм повинна належати і слава. Ми втручатимемося лише в крайніх випадках, якщо вони робитимуть будь-які помилки.