Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер

— Справді, синку? — вигукнув старий мисливець і поглянув на юнака приязно й з цікавістю. — В твоїх жилах тече справжня кров, містере Олівер, і я готовий засвідчити це не тільки перед суддею Темплом, а й перед будь-яким судом країни. Що скажеш, Джоне? Хіба він не молодчага й не шляхетної крові? Хіба це не так?

— Він делавар і мій брат, — відповів могіканин. — Молодий Орел — сміливець, і він буде вождем. Не скоїться ніякого лиха.

— Гаразд, гаразд, — нетерпляче вигукнув юнак. — Годі про це, друзі мої. Якщо я навіть і не такий достойний, яким ви собі мене уявляєте, то принаймні я ваш відданий друг — і в радості і в біді.

Старі замовкли: очевидно, вони звикли коритися юнакові. На деякий час запала глибока тиша; кожний був зайнятий своєю вудкою. Тоді Едвардс, відчувши, певно, що мусить заговорити перший, сказав, аби щось сказати:

— Яке сьогодні спокійне й гладеньке озеро! А часто доводилося тобі, Натті, бачити його таким?

— Я знаю Отсего сорок п'ять років, — відповів Шкіряна Панчоха, — і скажу тобі, що чистішого озера, ніж це, й кращого місця для риболовлі, мабуть, немає у всій країні. Так, так, колись я жив тут сам один, і непогано жив! Дичини було — скільки душа забажає, а полювати нікому, хіба інколи пройде горами загін делаварів чи забреде злодюга-ірокез із рушницею. Трохи західніше, в долині, поселилося двоє французів, що одружилися з індіанками, а з Вишневої долини на озеро приходили шотландці й ірландці, щоб половити окунів чи. форелі, — вони позичали в мене човна. Але взагалі це була спокійна місцина, і ніхто мене тут не турбував. Та ще Джон заходив. Джон знає, як було тут за тих часів.

Могіканин повернув до товариша голову і, зробивши свій звичайний виразний жест рукою, що означав у нього згоду, відповів по-делаварському:

— Ця земля належала моєму народові; ми віддали її нашому братові — Пожирачеві Вогню, а коли делавари щось дарують, то навіки — доки тече вода. Соколине Око курив люльку з нами на тій раді, бо ми любили його.

— Ні, ні, Джоне, — мовив Натті, — я не був ніяким вождем, бо в цьому ділі нічого не тямлю, та й шкіра в мене біла. Але мисливські угіддя тут були чудові й дотепер лишились би такими, якби не гроші Мармедюка та кручені шляхи закону.

— Тільки ж, Натті, мабуть, невесело було тут жити самому, — зауважив Едвардс, окидаючи поглядом береги та пагорби, де то тут, то там колосисті поля звеселяли похмурі ліси. — Сумно, мабуть, було никати по цих горбах і пустельних берегах, не зустрічаючи нікого, з ким можна було б перемовитися словечком?

— Та ні-бо, я вже казав, що не було мені сумно, — заперечив Шкіряна. Панчоха. — Так, так, коли дерева вдягалися листом, а з озера сходив лід, тут був просто рай земний. Я блукаю по лісах ось уже п'ятдесят три роки, більш як сорок років живу в них постійно і мушу сказати, що лиш один раз натрапив на місце, яке мені сподобалося більше, та й то для ока, а не для полювання чи риболовлі.

— Де ж те місце?

— Та в горах Кетскілл. Я, бувало, ходив туди по вовчі й ведмежі шкури, а якось мені замовили опудало дикої кішки. Є там одна місцинка, куди я завжди видирався, коли хотілося подивитись на навколишній світ — ради цього, скажу, не шкода подерти мокасини й подряпати шкіру. Ти, певно, бачив гори Кетскілл, хлопче, коли плив річкою з Йорка. Гори ті сині, наче клапті безхмарного неба, а на вершинах — хмари, мов тютюновий дим над головою індіанського вождя на Вогнищі Ради. Є там Високий Пік і Кругла Скеля, що височать над іншими горами, як батько й мати над малими дітьми. Але та місцинка, про яку я казав, вона ближче до річки, на вершині гори, що стоїть трохи віддалік від інших гір. Заввишки вона з добру тисячу футів, і вся з прискалків, тож коли стоїш нагорі, здається, ніби так і пострибав би вниз по тих прискалках.

— І що ж звідти видно? — допитувався Едвардс.

— Світ, — відповів Натті, опустивши кінець вудлища в воду й окресливши рукою широке півколо. — Увесь світ, мій хлопче. Я був на тій горі, коли Воган спалив «Сопус». Я бачив на річці кораблі так виразно, як оту барку на Саскуеханні, хоч то було у двадцять разів далі. Я бачив річку на сімдесят миль у довжину, а до неї було добрячих п'ять миль. Я бачив Гемпшірські горби, річкове нагір'я і все, створене богом чи людиною, скільки сягало око, а зір у мене гострий, — недарма ж індіанці дали мені прізвисько Соколине Око. З вершини гори я часто дивився на те місце, де стоїть тепер Олбані. А коли королівські війська палили «Сопус», мені здавалося, ніби дим доходить до мене і я чую жіночий лемент.

— Мабуть, варто видертися на таку вершину, щоб побачити той величний краєвид.

— Так, якщо людині подобається стояти під склепінням неба, бачити під ногами ферми й будівлі, річки, що в'юняться, наче стрічки; гори внизу, що здаються копицями сіна, а насправді вищі за Гору Видива, — то раджу їй відвідати ту місцину. Коли я уперше поселився в пущі, мене часом дуже доймала самотність. Отоді я йшов у гори Кетскілл і кілька днів пробував на тій вершині: дивився, як живуть люди. Але відтоді минуло багато років, у мене вже немає такого бажання, та й постарів я. Але є там ще одне місце, милі за дві від тої гори, — воно мені тепер любіше, бо там більш дерев, і взагалі воно якесь природніше.

— А що ж це за місце? — спитав Едвардс, зацікавившись нехитрою розповіддю старого.

— Там, у горах, є водоспад: вода з двох озерець спадає в долину, стрибаючи зі скелі на скелю. На тому потоці можна було б вибудувати млин, якби він був комусь потрібний у такій пустці. Але рука, що створила цього стрибуна, ніколи не створювала млинів. Потік в'юниться поміж скель, спочатку повільно так, що в ньому може плавати форель, а тоді все швидше й швидше, ніби звір, що готується до стрибка, і, нарешті, там, де гора роздвоюється, мов оленяча ратиця, він зривається з висоти в ущелину. Перший стрибок — футів двісті: вода, наче лапатий сніг, летить на дно; там, зібравшись на силі, біжить футів п'ятдесят по рівному й знов падає вниз на сотню футів, а тоді