Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер

Елізабет повільно підвела голову — ніяковість і цікавість на її обличчі поступилися місцем посмішці.

— Ми справді знаємо вас, сер: ви містер Олівер Едвардс. А ще ви, здається, казали моїй подрузі міс Грант, що ви родом з цих країв, і…

— Елізабет! — вигукнула Луїза, почервонівши по самі вуха й тремтячи, мов осиковий листок. — Ви не так зрозуміли мене, люба міс Темпл… Я… то було тільки припущення. А втім, хай навіть в містера Едвардса є родичі Серед тубільців, то хіба можна йому за це дорікати? Чим ми кращі від нього? Принаймні я, дочка бідного блукальця-священика?

Елізабет похитала головою, ніби сумніваючись, і навіть засміялась, але нічого не відповіла. Однак, побачивши смуток в очах подруги, яка, певно, думала про бідність і нелегку долю свого батька, промовила:

— Ні, Луїзо, ви занадто скромна. Вище дочки служителя церкви не може стояти ніхто, — ні я, ні містер Едвардс не можемо зріснятися з вами, якщо він, звичайно, не королівський син під чужим ім'ям.

— Так, міс Темпл, — відповіла Луїза, — вірний слуга царя над царями не нижчий будь-кого на землі, але його цноти належать тільки йому. А я лише дочка бідної самотньої людини та й годі. Чом же тоді я маю відчувати зверхність щодо містера Едвардса лише тому… тому, що він, може, далекий, дуже далекий родич Джона Могіканина?

Елізабет і юнак обмінялися виразними поглядами, коли Луїза, захищаючи Едвардса, так простодушно виказала своє ставлення до його гаданої спорідненості із старим воїном, але ніхто з них не посміхнувся, слухаючи щиру мову дівчини.

— Так, мушу визнати, моє становище тут трохи двозначне, — зауважив Едвардс, — але я, можна сказати, здобув його ціною своєї крові.

— До того ж, крові нащадка тубільних володарів цієї країни! — весело вигукнула Елізабет, яка, певно, не. дуже вірила в індіанське походження Едвардса.

— Невже моє обличчя так виразно промовляє про моє індіанське походження? Шкіра в мене, правда, смаглява, але ж не червона, принаймні, не червоніша, ніж у всіх.

— Ні, в цю мить таки червоніша.

— Ах, міс Темпл, — вигукнула Луїза, — мабуть, ви не розгледіли містера Едвардса як слід! Очі в нього зовсім не такі чорні, як у могіканина чи й у вас, і волосся не дуже темне.

— Тоді, може, і я маю підстави претендувати на індіанське походження. І я була б дуже рада, якби це виявилося правдою, бо кожного разу, коли я бачу старого могіканина, як він бродить самотньо й понуро, наче привид котрогось із давніх володарів краю, мені стає сумно, і я відчуваю, як мало в мене прав володіти цими землями.

— Справді? — вигукнув юнак так схвильовано, що це вразило дівчат.

— Авжеж, — відповіла Елізабет, трохи отямившись від подиву. — Але що я можу вдіяти? Що може зробити мій батько? Якщо ми запропонуємо старому притулок і харчі, він не погодиться через свою звичку до вільного життя. І ми не можемо, навіть якби були такі божевільні, що того захотіли б, перетворити ці поруби й ферми знов на дикі пущі, втіху мисливця, як того бажає Шкіряна Панчоха.

— Ви кажете правду, міс Темпл, — погодився Едвардс. — Справді, що ви можете вдіяти! Але є одна річ, яку ви можете зробити і, сподіваюсь, зробите, коли станете повноправною господинею цих чудових долин: користуйтесь вашими багатствами, але не забувайте бідних і нужденних. А більше ви й справді нічого не зможете зробити.

— І це буде дуже багато! — мовила Луїза, усміхаючись. — Але, безперечно, знайдеться хтось такий, що забере з рук Елізабет управління цими багатствами.

— Я не стану зрікатись подружнього життя, як на словах роблять дурні дівчата, що насправді тільки про те й мріють. Але тут я мов черниця, хоч і не давала обітниці не виходити заміж, бо де я знайду чоловіка в цих лісах?

— Так, тут вам немає пари, міс Темпл, — швидко відповів Едвардс. — Тут немає нікого, хто смів би навіть сподіватися назвати вас своєю дружиною. І я певен, що ви чекатимете, поки з'явиться той, хто буде вам рівня, або ж помрете, як живете тепер, — оточена шаною і любов'ю всіх, хто вас знає.

Вирішивши, очевидно, що сказав усе, чого вимагає добре виховання, юнак підвівся, взяв капелюх і поквапом вийшов з кімнати. А Луїза, мабуть, подумала, що сказав він навіть більше, ніж того вимагала звичайна люб'язність, бо вона ледь чутно зітхнула й знов схилилася над вишиванням. Можливо також, що міс Темпл бажала почути більше, ніж було сказано, — принаймні якусь хвилину її погляд був прикутий до дверей, за якими зник Едвардс, а тоді вона крадькома позирнула на подругу. Довга мовчанка красномовно засвідчила, якої гостроти може надати розмові двох вісімнадцятирічних дівчат присутність двадцятирічного юнака.

Коли Едвардс вийшов, чи, точніше, вибіг з будинку судді, першою людиною, що зустрілася йому, був юрист — широкоплечий коротун із грубезною пакою паперів під пахвою. На носі в нього красувалися зелені окуляри, так ніби їхній власник хотів ними підсилити свою здатність викривати всі можливі прояви шахрайства.

Містер Ван дер Скол був людиною освіченою, але міркував повільно, був обережний у мові та вчинках, бо не раз терпів від спритніших і здібніших братів по професії, що починали свою кар'єру в Східних штатах і всмоктали хитрість з материнським молоком. Обачність цього добродія виявлялась у надзвичайній методичності й пунктуальності. Мова його була багата на вставні слова й речення, які утруднювали розуміння того, що він казав.

— Доброго ранку, містере Ван дер Скол, — привітався Едвардс. — Здається, сьогодні в домі судді має бути клопітний день.

— Доброго ранку, містере Едвардс, якщо це ваше справжнє ім'я, бо, оскільки ви не тутешній, ми не маємо інших доказів цього, крім вашого власного свідчення, про що я чув від судді Темпла, — доброго ранку, сер. Справді, сьогодні тут, мабуть, буде чимало роботи, хоч про це можна було б і не згадувати, ви й самі це помітили, як людина спостережлива, — правда, зовнішність буває оманлива. Так, сьогодні тут буде чимало роботи.

— Може, у вас є важливі папери, які треба переписати?

— Так, у мене є важливі папери, як ви, безперечно, помітили й самі, — бо у вас очі молоді, — і ці папери треба переписати.

— Тоді я зайду до вас у контору, візьму найтерміновіші з них і перепишу до вечора.

— Завжди буду радий бачити вас у своїй конторі, сер, чи в будь-якому іншому місці, бо цього вимагають — звичайно, якщо не йдеться про те, щоб приймати когось у своєму домі проти власного бажання,