Закон Хроноса - Томас Тімайєр
Але це було давно. Відтоді як Гумбольдт зайнявся новими дослідженнями, заходити до лабораторії категорично заборонили. На дверях повісили новий замок і оснастили їх залізним засувом, щоб не пускати незваних гостей. Єдиною істотою, якій дозволялося час від часу відвідувати дослідника, була Вілма.
Гумбольдт відімкнув замок і відсунув засув.
— Прошу вас,— запросив він.
Почекав, поки молоді люди не зайшли, і знову замкнув за ними двері. Вони опинилися в приміщенні, освітленому запаленими свічками та олійними лампами. Оскар здивовано розгледівся. Якщо не вважати декількох столів уздовж стін, дослідник повністю звільнив кімнату. Між колонами та напівкруглими арками утворився майданчик приблизно десять на десять метрів, у центрі якого на кам’яному цоколі стояв якийсь складний металевий апарат.
Усередині трьох металевих кілець, які за допомогою складних механізмів могли обертатися в різні боки незалежно одне від одного, висів кулястий пристрій завбільшки з гарбуз. На верхній частині апарата розташовувалися блискучі регулятори, вимикачі та кнопки. Знизу виходили кабелі завтовшки з палець, які тяглися через усю кімнату й зникали в шести або семи ящиках уздовж стін,— судячи з усього, електричних генераторах.
Ясно було одне: ця штука витрачала величезну кількість електроенергії.
— Підходьте, не бійтеся. Вам сподобається,— Гумбольдт уже морочився з дивним апаратом на цоколі. Він відвернув вентилі й перевірив, чи добре змащені металеві кільця. Потім відкрив кулю всередині.
Усередині була порожнина, в якій містився лічильник. Такого Оскар іще не бачив. Три вільно обертові диски, на яких було викарбувано безліч цифр. Крім цього, на лічильнику були вимикачі та важелі. Внутрішня частина кулі була оброблена дрібночарунковою сіткою, що, на перший погляд, не мала особливого значення. Оскар торкнув пальцем одне металеве кільце і злегка штовхнув його. Кільце було зроблене зі сріблястого, ледь мерехтливого металу, що здавався дуже крихким.
Племінниця дослідника обійшла апарат довкола, немов кішка, що обнюхує мишу й сумнівається, чи справді та мертва.
— Це і є машина часу? Замала, чи не так?
— Це всього лише прототип,— відповів Гумбольдт.— Щось на кшталт попередника. Уявляєте, як вона діє?
— Поки точно можна сказати тільки одне,— заявила Шарлотта.— Ця штука живиться струмом. І його потрібно багато. Я налічила вісім генераторів, кожний із яких виробляє ватів триста. Вісім на триста — виходить дві тисячі чотириста ватів, які йдуть на роботу цієї штукенції.— Вона провела рукою по металевих кільцях.— Дивно, але до машини не приєднується жоден кабель. Усі вони тягнуться до цоколя,— вона вказала на дві величезні котушки, щільно обмотані мідним дротом.— Я б сказала, що це електромагніти.
— Цілком правильно, бездротова передача енергії,— вдоволено кивнув Гумбольдт.— Продовжуй.
— Далі важче,— задумалася Шарлотта.— Якщо машина не приєднана безпосередньо до джерела живлення, виходить, вона змінює своє місце розташування. Вона їздить? Літає? Не уявляю. Та й ці три кільця мені ні про що не говорять. Перше обертається вертикально, друге горизонтально, а третє закріплене вільно й може змінювати вісь обертання. Куля посередині є центром конструкції. Стабільний центр, навколо якого обертаються кільця. Як око урагану.
— Три кільця, три виміри,— сказав дослідник.— Куля посередині — це четвертий вимір, час. Те, що я хотів би перетнути.
— Але ж це неможливо,— спантеличився Оскар.— Час невидимий. Його не можна ані понюхати, ані скуштувати, ані помацати. Хіба що помітно, що ми старіємо. Але це так повільно, що можна зрозуміти тільки за багато років.
— Якщо якісь характеристики ми не можемо відчути безпосередньо, це ще не означає, що їх немає,— заперечив Гумбольдт.— Час — такий же вимір, як і будь-який інший. У нас немає для нього органу чуття, але ми можемо його виміряти. Дивіться,— він витяг із кишені жилета годинника й указав на стрілку, що спокійно здійснює свій шлях циферблатом.
— Так, час іде, ніхто не сперечається,— не здавався Оскар.— Але як по ньому пересуватися? У часу є тільки один напрямок — уперед.
— Помилка,— не погодився дослідник.— Унаслідок того, що в нього особливий вимір, ми отримуємо там свободу дій. Найкраще визначити його як четвертий вимір. Пам’ятаєте, що я розповідав вам на заняттях із геометрії про три інші виміри?
— Перший вимір — це вперед та назад,— сказала Шарлотта.— Другий — праворуч і ліворуч. Третій — угору та вниз. Положення кожного тіла в просторі можна описати за допомогою довжини, висоти й ширини.
— Правильно,— похвалив дослідник.— Однак, не вистачає ще однієї величини — тривалості. Недостатньо сказати, де перебуває тіло, якщо невідомо, коли воно там перебуває. Сьогодні цей ящик тут, а завтра він може опинитися зовсім в іншому місці. Ось іще один приклад: там, де ми зараз стоїмо, колись були моря й льодовики. А понад сотню тисяч років тому тут запросто могла перебувати пустеля або гірський масив із крутими стрімчаками й ущелинами. Час змінює простір. Це один із фундаментальних законів фізики. Хіба вам не відомо із власного досвіду, що можна потрапити в таке місце, що сильно змінилося за вашу відсутність? Якусь місцинку з дитинства?
— Так, звісно,— погодився Оскар.
Він раптом згадав про маленьку крамничку на розі Августштрассе й Артиллериштрассе. Її хазяїн Еміль Штейнхаймер був людиною простою і жалів безпритульників. Раз у раз Оскарові та його друзям перепадали карамельки. Але одного разу старий будинок довелося знести, і Штейнхаймер перебрався в інше місце. Тепер на тому місці розташувалося вуличне кафе для багатих, і офіціанти стусанами проганяли жебраків.
Гумбольдт посміхнувся:
— Ну ось бачиш? У більшості випадків ми помічаємо зміни не швидко, але час дає нам відчути свою владу. До речі, я працював над цим проектом не сам, а в співробітництві з
