Джмеленя та володарка злиднів - Галина Микитчак

Бабця Леся, побачивши внучку, сплеснула в долоні.

— Дитинонька наша повернулась! А то я так переживала!

— Через що переживати? Ще не ніч, а до смітників 10 метрів! — долинув зі спальні батьків голос.

— Бабцю, у мене є до вас розмова! — Дзвінка змовницьки підморгнула бабці й кивнула на її кімнату в кінці коридору. Обоє пройшли туди й повсідалися на новий диван.

— Бабцю, я бачила дещо дуже дивне й не зможу спокійно спати, як не поділюся з тобою!

— А ну, а ну! — Бабця поправила на носі окуляри, ніби краще від цього чула, й схилилася до внучки ближче.

— Щойно пані Марена занесла до наших сусідів горщик, на якому написано «Хороба». А потім, вертаючись до себе, бурмотіла щось про наші квартири.

Бабця Леся засміялася, прийнявши слова внучки за вигадку, але вголос сказала:

— Хи-хи. То ж вона не вкрала, а принесла. Може, щось позичала й віддала.

— Ну, якщо ти думаєш, нічого страшного в цьому нема, то я не перейматимусь. А ти стеж за нашим будинком, поки я буду в школі!

— Буду пантрувати! — І козирнула.

Зранку вставати чомусь зовсім не хотілося. Ще не розплющивши очей, але вже вимкнувши будильник, Дзвінка вкотре подумала:

«Чому ж увечері так не хочеться лягати спати, а зранку так не хочеться вставати? Мало би бути все навпаки!»

Зубна щітка, чай, вівсянка, печиво, варення, портфелик, шкільна форма, бантик — і Дзвінка в повній амуніції вийшла з дому, готова до нових звершень і подвигів на ниві науки.

— До побачення, мамо! До побачення, тату! Бабцю, бувай!

З квартири хором прозвучали побажання хороших оцінок і натхнення. Мама й тато виходили на роботу за кілька хвилин після дочки, а бабця цілий день займалась важливими домашніми справами.

— У-ля-ля, я не запізнюсь! — сама собі проспівала Дзвінка, злітаючи сходинками вниз, але вже на третій сходинці її зупинили звуки з квартири сусідів, пари молодят Назаруків. Судячи зі звуків, кашляли і Олеся, і Микола.

— Хм, дивно! Мабуть, вчора в кіно застудились, — пробурмотіла Дзвінка й побігла далі.

Зараз до школи! А з цими загадковими подіями вона розбереться після уроків… і після домашнього завдання!

На уроках, як завжди, Дзвінка була розумницею й старанною ученицею, а на перервах — дзвіночком і пустункою. Та сьогодні, навіть під час веселих ігор з однокласниками, в голові крутилися думки про загадкову й дещо моторошну мешканку підвальної квартири й тих істот, які жили разом із нею і в існуванні яких Дзвінка не була ще остаточно впевнена!

Але горщик з написом «Хороба» й ранковий кашель Назаруків… Це не схоже на випадковість!

Коли Дзвінка повернулась зі школи, мама й тато були ще на роботі. Бабця Леся подала на стіл свіжі голубці й зупу з фрикадельками (то така смакота!) і розповіла, що сусідів, Олесю й Миколу, сьогодні в обід забрала швидка. В обох — серйозне запалення легень.

— А ти справді бачила, як Марена принесла Назарукам горщик із «Хоробою»?

— Бачила, бабцю! Чесно!

— Потрібно було ще вчора дослухатись до твоїх слів і попередити Назаруків! — бабця скрушно зітхнула.

Поївши, Дзвінка пострибала до себе в кімнату, швиденько зробила домашнє завдання і поспішила надвір, поділитися з Дмитриком останніми новинами.

На сходовому майданчику дівчинка зупинилась і прислухалась. їй здалося, що у сусідів хтось щойно пчихнув. Але ж і Олеся, і її Микола в лікарні! Хто ж може бути в них удома? А якщо зазирнути в замкову щілину? Звісно, це негарно! Але напрочуд інформативно!

За дверима Назаруків знову хтось виразно пчихнув, тоненько так, по-дитячому. Дзвінка не втрималася й, згораючи від цікавості, зазирнула в замкову шпарку. Те, що вона побачила, змусило її здригнутися! Це було в полі зору шпаринки якусь мить і відразу ж утекло геть. Воно не було песиком, воно не було котиком, воно не було акваріумною рибкою, яка втекла з акваріума. Воно не було твариною! Худе, з великою головою, вкритою червоними плямками, з червоними хворобливими сльозавими очами. Пчихнуло величезним на півголови ротом і пішло кудись. Воно не було людиною!

— Дзвінко, ти підглядаєш за сусідами? — пролунав за спиною Дмитриків голос. Джмеленя випросталася, обернулася й видихнула.

— Дмитрику, по-перше, не підкрадайся до мене: ти мене налякав! По-друге, сусідів немає вдома, тому я за ними не підглядаю. По-третє, у Назаруків живе якась незрозуміла істота, щось схоже на хворого маленького шугайстра!

— Ти знову в гру граєшся. Узагалі, я забіг дещо розповісти. В обід бачив Марену. Вона стояла на першому поверсі біля квартири Забродських. Вгадай, що вона тримала в руках! Горщик! Старий такий, древній!

— Горщик? А на ньому було щось написано?

— Було! І я прочитав цей напис! Ти знаєш, як я добре читаю! — похвалив сам себе Дмитрик.

— Знаю-знаю! Що саме було написано на горщику?

— «Прим-ха». Ну все, розповів. А тепер вибач, Джемленя, мушу бігти. Мене чекає мама і математика. Звісно, краще б мама сама чекала.

Дмитрик подріботів сходами до себе на другий поверх.

— Я Джмеленя, а не Джемленя, — пробурмотіла Дзвінка.

Коли дівчинка майже зійшла сходами на перший поверх, перед нею відчинилися двері квартири номер дванадцять і з них залунали голоси пана та пані Забродських. Пан Михайло задкував на сходовий майданчик із сумкою в руках. Він був років на десять старший за дружину. Всі казали, що Забродський закоханий у свою Наталю, наче