Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

домовика, чи водяника. Тому ясно й твердо раз назавше сказав собі, що тої нечисті нема взагалі. Але обіч чорта була ще одна невидима сила, в котру так само твердо вірив загал гуцулів. Сила, могутніша від чорта, бодай так хотілося б думати, бо то сила Бога. І от перед Олексою мусило постати питання: раз нечистої сили нема, то… Показалося, що чорта подужати було легше. Не віриш у чорта — ну й не вір собі. Дасть тобі бобу доброго, то й повіриш. Морального упадку, всесвітнього одщепенства тут іще жодного немає. Але не вірити в Бога — це вже переходить поняття, це відлучує людину від собі подібних, ставить на ньому печать одречення од всього. Як можна не вірити в Бога? Гуцульська мисль цього не допускала. Та віра — то було щось невіддільне від людського я. Без ноги — це чоловік; без руки — ще чоловік;

без двох рук і двох ніг — все-таки чоловік. Але без віри в Бога людини вже нема. Можна проклинати Бога, можна відрікатися від нього, як ото ті, що хотять дуже забагатіти, то кров'ю підписують відречення й плюють на «сєте роспнєте». Страшні це вчинки, коли людина свідомо вступає до боротьби з Богом. Але, борючися, вже одним цим признає факт існування.

Сказати ж, що його просто немає, того Бога, що небеса порожні в той самий час, як і земля, і вода, і повітря, і все заселене — це було поверх свідомості гуцульської взагалі, а в тім числі й Олекси. Олекса-чортоборець боявся стати богоборцем. Віковічна віра всіх предків не могла так скоро зникнути в одному індивідуумі — і Олекса роздвоївся. Одна частина свідомості говорила йому: «Отрицай. Не бійся. Ти ж «його» не бачив ніколи. І ніхто не бачив. Значить, «його» нема, це ж ясно…» А величезна сума внутрішніх рефлексів тривожила великістю тайни, кладучи кайдани атавізмів.

Кажеш, нема… А як єсть. За це ж вічна мука, вічне каяття, вічне переслідування. Бо чорт не такий завзятий у переслідуванні своїх ворогів, як Бог. До того чорт карає, видно, дошкульно, але одверто. А Бог карає ізпідтишка, не знаєте ні дня, ні часу, карає не самого лише винуватцю, а й близьких його, дітей малих, усю корпорацію може навіть покарати за провину одної особи.

Для того існувало навіть теоретичне оправдання. Кажуть, як ходив Бог із Петром-апостолом по землі, то раз прийшлося так, що Бог осудив на знищення ціле місто за гріхи кількох людей. А Петро тоді й каже:

— А чи то добре ти, Господи, зробив, що за одного винуватого стількох невинних покарав? То не є правда.

Бог нічого йому на це не сказав. От вони йдуть, ідуть, і довелося їм переходити річку вбрід — майже по пояс у воді. І от коли Вони так брели — надлетів рій і сів на руку апостолові Петрові. І одна бджола ужалила апостола.

— Ай! — скричав апостол, тріпнув рукою і скинув увесь рій у воду. Хвилі підхопили, і рій загинув. Господь тоді й каже:

— Як же ти, Петре, так несправедливо зробив? Укусила тебе одна бджола, а ти весь рій потопив.

Застидався тоді апостол і не прикладав уже більше людської мірки до божих діл.

Цим усправедливлювалася божа система кари, коли він насилає, наприклад, помір на людей, або війну, або голод, карає цілі народи за гріхи одиниць, не розбираючи правих і винуватих. Це було право масштабів, масова робота — що ж там міг уже казати індивідуальний мозок людини. І чим більше думав над тим Олекса, тим більше заплутувався. Занадто міцні були вузли, не годен був їх розплутати. Так і облишив свою боротьбу з Богом — не в силі був подужати. Носив у собі зерно невірства, але до остаточних висновків боявся приступити.

XXVI

Ріс. наливався Олекса Довбуш. Звик до полонинської свободи, вжився в неї усім своїм єством, знав над собою тільки наказ природи, веління хмар, зими і холоду могутність, всесильність сонця і туману… Людська воля проходила над ним. Корився ватагові, правда, але ватаг — це ж та сама природа: всі його веління в остаточності подиктовані тою ж спекою чи дощами, ростом трав, звуками громів полонинських. Тому любо навіть було виконувати той наказ, він не тяжив, не сердив, як не сердить злива, що змочить тебе до нитки, мороз, що скує пальці на ногах. І звик до тої свободи Олекса кожним атомом свого дужого тіла. Свобода з кров'ю разом ходила по жилочках, із диханням вилітала з уст, чулася в ході, в голосі, в погляді очей. Та й не могло бути інакше там, де все було свобідне: звір, слово, вогонь, вода.

Говорилося про панів і на полонинах, але то було щось далеке; відчувалося, як смерть предка, що жив на двісті літ перед твоїм народженням. Пан звелів… пан вибив… пан поїхав — ну і нехай собі їде, бо от звучить уже обідня трембіта, а у вівці нога ще не загоїлася. І тому коли раз одної негідної весни захотілося панові припинити оті відхідні заробітки й прикріпити Олексу до панщизняних форм — Олекса навіть не зрозумів у перший момент ваги тої заборони. Так жовнір у своїм імпеті не чує, що його проштрикнули наскрізь списом, і лізе по тому списові до ворога… І тільки згодом, коли усвідомив собі, що це ж весна йде… Мішєнники вже мішають маржинку, умовляються про день виходу до полонини, на літовище. І приходить він нарешті, той божий день. Познімають кресані мужчини, моляться. І потім найстарший командує:

— У божий чєс. Рушєймо!

І рушить у похід величезне полчище. Попереду трембітарі й які порядніші ґазди. За ними корови й воли, потім вівці, далі всяка інша худобина, а ззаду коні з терхами. Замикають похід мішєнники, жінки, діти, що будуть проводити маржину на край села.

І йде цей блискучий, торжественний похід під звуки трембіт, сопілок, скрипок, цимбалів, флояр. Гавкають пси, вівці блеють, пастухи співають, стріляючи час від часу. А чєлядь заводить за своїми голубанями, гілянями: