Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

— Видев, ти на ватажка оприського си способиш, шо тебе тєгне до криївок.

— Ае. Він лазит так, то може й біди собі напитати. За біду не тежко… Я колись робив у Шилигулі та й у негілю пшов ми от так, подивитися. Та й у полонині каглу знайшли до комори. Укели-сми до-овгу таку шпражину, на кілька шєжнів, та й спустили у ту дєру. Но, хто ме лізти? Ніхто не хоче.

Обібравси нарешкі мудрачок оден, шо поліз у тоту дєру з тов жердков. І зліз уже був до йких три шєжні та й вернувся назад ід горі без отемку. Шо ми го не питали, шо не говорили — мовчіт. І довго так мовчєв, може, з тиждень, а витак вернуло му бесіду. А о тім, шо там видів, оннаково не вогорив ніц.

— То може бути. Я тому повірю, бо я самий був такий, шо лазив. У бутині робив-сми у Балтагулі, шє молодєком. То й так само у неділю йшли-сми на полонину й під горбічком кагла у комору. Спустили ми жердку у тоту каглу, та й я обібравси лізти: хтів-сме завстидати усіх легінів, шо вни такі та й збоєлиси. Ізліз я тов жердков у сам спід, став там на ривнім дні. Кагла тота була так файно обмурована, шо варт си дивити. А тако чорна — гет задиміла, закуріла димом кагла. Бо то опришки клали ватру у коморі, а дим ішов тов каглов.

Іду я далі. Прийшов єких п'єть кроків наперед тов каглов, див'юси — вже конец ті кагли. А успід іде дєра, у комору, ади. Та лише я, браччіки, аби си спускати у дєру, у тоту комору, а то вити — Господи!.. Єк фухнет ід мені отак — ффф!.. Свічка ми у руках і згасла, лишився я потемці.

Господи! Єк дало мені пуду — волосє д'гори здіймало-си… То сме без памнєті вилеків наверх, аж там трохи очухавси.

— Чкода… Вже був-єс коло грошей.

— Най із тими грошима! Єк би був там пшов, то певно, шо й по мені було би.

— Ци було би, ци нє, а гроші би вже мав у руках. Та й ліз би вже не каглов, бо в коморі певно двері є надвір.

— Шо ж, я виджу, тебе кортит до тих грошей. Ой, не пробуй… Мене то вже ані раз не кортіло. А йк маїш охоту, то йдім. Я би й сегонє знайшов тоту деру, хіба би єї заломили та, може, глинами засипали бутинєне.

І багато взагалі страхів оповідали гуцули, але на Олексу всі ті перестороги не мали жодного впливу. Навіть навпаки: він іще наче з більшим завзяттям починав лазити усюди. Натрапляв часом на цікаві речі. Знайшов раз діру між камінням. І невелика така, можна і не помітити — чафинами заросла. Й Олекса наскочив випадково: нахилився чогось і почув, як дихнула струя дуже холодного повітря. Це зацікавило. Кинув туди камінь, прислухався… Камінь ударився об якусь терасу, потім полетів далі, знов ударився об виступ, знов полетів далі — і так чотири рази. Потім булькнув у воду. Заінтригований Олекса почав кидати туди каміння — і кожен раз був той же результат: чотири удари об чотири виступи й бульк у воду. Олекса попробував розширити вхід до того підземелля, щоб подивитися, що там є, але з того вже нічого не вийшло. Дірка була між дуже великими каміннями, і всі зусилля Олекси були надаремні. У результаті всіх отих лазінь було те, що Олекса пізнав гори, як рідко хто. З часом то обернулося у нього вже прямо в спорт. Він не брався уже пастушити на полонині, де раз був, і ставав на гірші умови, аби на нове місце. Хотів пізнати усі таємниці Чорногори. І дійняв своєї цілі більш-менш. Де була яка печера, де була яка глибока долина між скалами — він всюди вилазив, усюди поставив свої знаки. Сам не знав, навіщо це робить, але ставив, щоб по них знайти це місце вдруге.

У нього виробилася ціла система таких знаків. Камінь, звичайний камінь лежить серед моху, а для Олекси це вже знак. Передряпнута глибоко кора смереки, зломана певним способом гілка. Мало того. Коло основних знаків Олекса додумався ставити менші, контрольовані. Великий знак може бути порушений, зіпсутий — тоді менш помітний контрольний зоставить показання в силі.

Другий результат усіх тих екскурсій був такий, що Олекса перестав вірити у всяку чортовщину. Де він не лазив, куди не проникав — ніде не помічав і слідів якоїсь нечистої сили. Залізе в підземну печеру: холодно, правда, вогко, кістки якісь валяються — мабуть, звірина якась впала й не могла вилізти. Але щоб ото, як оповідають, фуфкало щось, аби якісь дива показувалися, якісь страхи — нічого того ніколи не бачив Олекса й перестав у те вірити. Підсміювався навіть, коли хто оповідав.

Це дивувало молодших і обурювало старших.

— Єк то? Старі люди оповідают, а якийсь смаркач буде тут іщє посмішковуватиси?

— Та й шо ж, єк я того ніколи не видів та не знаю.

— Молодий шє, то й не видів. А йк поживеш із моє, то шє й не того надивищси. Раз я пшов борсуки сокотити. Іду собі лісом і чую, шо диханія йкас пасе, звіринка йкас. Але я си того не боев: мав так сокиру у руках та пушинку малу.

Відходжу я на поле, уже там рівне, дивлюси — кутюга. І має куди піти, а не йде, лиш си крутит то туда то суда. Я тогди сокиров махнув, аби перетєв — а то нема нічого… Так у тім я три рази рубав сокиров — й тота, єк вітер, не ловитси нічого, то й вна, кутюга, рівно бігає. За четвертим разом я вже і сокиру верг та ухопив пушечку і стрілєти.