Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

— Як не піде? Як він сміє не піти, коли пан кличе?

— А так. Візьме та й не схоче.

— Ого!.. — Пан скрикнув, аж запищав. — Тоді застрілити його там, як собаку!

— З чого? — пошепки запитав один гайдук другого у товпі і назвав такий інструмент, з якого справді стріляти не можна…

Гайдуки побігли. Стріляти вони не думали, бо таки не було з чого, а оттак, силоміць приволікти, ляпасів надавати дорогою, налаяти найогиднішими словами — це охотно.

— Заберім кілля,4— запропонував хтось оглядніший. — А то як кинеться на нас із сокирою, а ми з порожніми руками.

— О, вже й кинеться. Чому йому на нас кидатися? Хіба ми своєю волею?

Уже не готувалися проявляти власної ініціативи, уже затулялися за панську волю.

Олекса, на превелике здивування, не сказав і слова проти. Неначе ждав, бо сидів у хаті. Мати одразу почала заводити, але старий Василь крикнув:

— Заткайси! — і послушна від віків женщина одразу вмовкла. Тільки хлипала.

Дивна то була процесія, що оце зараз ішла селом. Вільною розвалистою ходою, мов предводитель, йшов уперед Олекса. А ззаду на певнім віддаленні, мов боячись наблизитись, загромадившися купкою, йшли гайдуки. Гуцули ставали й дивилися вслід.

— Анно… Дивиси — г Довбушка Олексу повели гайдуки.

Жінки вибігали, дивилися й собі, потім кивали головою.

— Чо хиташ головов?

— Думаю — ци ме бити го пан, ци нє…

Се питання цікавило не саму Анну, а все населення. Думки поділилися. Одні казали:

— Не посміє пан цего бити.

— Чому не посміє? Усіх смів, а цего нє?

— А мете видіти.

Другі говорили, що посміти пан посміє, але, певне, що Олекса не дозволить себе бити.

І треті, нарешті, були тої думки, що при всяких умовах Олексу вб'ють.

— Єк то си не даст, двацік гайдуків насєдут, то й дастси.

І зацікавлені представники усіх трьох течій кидали свої хати і йшли ззаду гайдуків. І поки дійшли до двора — за гайдуками утворилася ціла товпа. І все те ввалилося у двір. Коли панові доложили, що Олекса вже на дворі, він вибіг на ґанок. Глянув — і одразу, хоч і не дуже був мудрий, одразу зрозумів серйозність становища. Якби самі гайдуки — і то річ була би складна. А то ж іще селяни. У ронити перед ними свій панський престиж — та це все одно що самому собі вистрілити в лоб. Про те навіть і говорити не приходиться. Знести, знести, знести все, але авторитету додержати.

І одного погляду на приведеного хлопа було досить, аби цілковито переконатися, що ся людина, доведена до остаточності, піде буквально на все.

Лице Олекси було наче спокійне, але то був спокій, здобутий ціною шаленого напруження волі. В ньому все клекотіло. Не тільки пана дратувала громада, що зійшлася, дратувала вона й Олексу. Це ж ті, що говорили: «Наш Олекса, він єкийс…» Це ж ті, що чекали весь час від Олекси якихось невиданих чинів — і ось, мабуть, настала пора тії чини показати. Олекса весь тремтів внутрішньо. Одне знав — що знущатися з себе не дасть. І це рішення так яскраво було написане на всій постаті Олекси, що пан ловчий курський зрозумів.

Становище було безвихідне, секунда одна все рішала. Один рух уст — і зараз тут станеться якесь побоїще, де падуть жертви, і одною з них, одною з перших буде пан ловчий курський, се ж ясно. І треба віддати справедливість панові Кшивокольському, що він геніально зорієнтувався й знайшов блискучий вихід. В одну секунду він набрав вигляду заклопотаного, надзвичайно ділового чоловіка, бистро оглянув усіх.

— А… Привели… До присонки з ним… Зараз я не маю часу. А ви? А ви… чого? До роботи, до роботи, до роботи І — і побіг назад у будинок.

Хвилину всі стояли, роззявивши рота. Переглядалися один з одним. «Та як же?.. Оце й усе?.. А пощо ж ми так чекали, пощо ми йшли?..»

Розчарування почало малюватися на всіх обличчях. Навіть обережно закопилювали губи, мов їх хтось підло обдурив. Пана не було, то дивилися на Олексу, ніби говорячи: «Що ж ти, брате, підкачав?..»

Для всіх було ясно, що це був фортель, але зроблено було зручно, і нічого не скажеш. Гайдуки теж стоять ніби ні в сих ні в тих. Зібралися такою громадою двадцять на одного — і наче аж стидно тепер, що так готувались по те лише, щоб вийшов пшик.

А Олекса стояв усе так само непорушно — тільки якось увільнився зсередини. Поза зоставалася та сама, але мускули тратили напруженість, ослабали до нормальності; ноги стояли на тім же самім місці й на йоту не зрушилися, але вже не були, як за секунду, готові до тигрячого стрибу; очі перестали кидати блискавками.

Старший гайдук підійшов і, мов граючися у дитячу забавку, процідив крізь зуби:

— Ну, ходім, чи що?..

Олекса пересмикнув плечима й пішов. Декому здалося, що він ледве помітно усміхнувся.

Громада поволі розходилася, злегка побалакуючи між собою:

— Оце там дадут Олексі.

— Нич му си не стане. Пан збоєвси.

— Ае… Ає… Він видів, що може бути лихо.

— А бачили, браччіки, ніж у Олекси у ремені?

— Де? Таже не стирчєв?..

— А був!.. Лежав за ременем. Я видів, єк