Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
А далі кечери загуділи так, що зроду я не чув, аби так гуділо шо, як тогди. Та єк мні став чупер ви того, то мені си здавало, шо я чисто голий став.
Та й витак ік видти побіг, то так сми біг, шо було на два пальці шуми на мені, так-сми упрів. І я прибіг там ід товаришові, де-м мав бесіду із товаришем найтиси. І найшовси з товаришем і забивси так під бік, шо і не міг окємитиси до днини, — так мені страх стало.
А тот товариш мені каже: «Шо з тобов було, шо ти такий перепуджений, шо я тебе боєвси, йк ти йшов д'мині, так ти біг сильно». Товариш мене спитав, а я кажу: «Я такє й такє бачив-сми сеї ночі»… ВоІ А ти кажеш…
— А то так. Я зна-аю, — додає ще хто-небудь. — Я йшов раз із рибов, від міски, дес там вже було єк вопівночі. Див'юси — іде пес за мнов. Таки ступає в слід. Я кинув дручком, а то скочило в минівку. Та й я із страху єк прибіг, єк згримав у двері, то миє без памніти до хати пустили. Видиш? А ти кажеш…
І всі ці оповідання не робили жодного враження на Олексу, а більше приводили його в гумористичний настрій Раз за малим не били Олексу старі ґазди за таке поемі шковування. То було в свято, саме на Івана, коли то в полонинах аж роїться від людей. Особливо на таких, як Гаджіна, скажім, де багато усякого зела. Там і туя, невісточки, головатень, кучерєвець, нитота, грань, брустурник — все то помічні зела. Одні на людину, другі на худобу.
Ото й приходять люди за зіллям і лазять усюди. Молодші по скелях та урвистих просторах, а старші збирають по лісах або ломами. І коло стай людно в той день. Може, яка скотина й голодна стоїть, зате пастухам весело.
Зібралося і коло тої стаї, де був Олекса, народу чимало. Це було у Гропі. Ватажив там Шумеїв Фока з Єсенова. Коли горілочка розігріла умисли, підсилила фантазію — почали оповідати, хто якої вмів. Зійшлися, як водиться, на скарби. Фока Шумеїв оповідав, як він був за горою, возив бринзу на продаж.
— Попродав я бриндзю та й пшов собі вина си напити до їдної винарні. Проходжу туда, а там сидит за столом єкийс мадяр та й перед ним уже стіл мокрий від вина. П'є вино мадяр. Я сказав му «добридень», а він запрошєє мене, аби собі сів коло него. Я сів. Питаєси, видкив я. З Єсенова, кау. «Ги-ги-ги!.. Знаю я Єсенів, зна-аю… І людей там багато зна-аю. Срібнайчуків знаю, Данилюків… Шумея знаю». А я, кау, Шумеїв годованець. То він так си втішив, тот мадяр.
— Таже то, видев, не мадяр був, лиш таки наш чоловік.
— Ає… Лиш си по-мадярськи носив, то й я вже так — мадяр та й мадяр. Зачєв він оповідати усєкє. І про скарби: «Єк сі вийде зверхє на Чорногору, то видти, з заїрського боку на тім хребті, під самою Гомолов, є скала. А в ті скаЛі є зверхє під плитов закопані гроші. Нас там, — кае, — принесли раз трицєт легінів, що могли грошей, і там закопали. Тоті гроші,— кае, — чисті й мож їх узєти».
«Я там бувалий, — кау, — та й ту плиту знаю. Лиш вже тої плити нема. Тогди, — кау, — Василь Павлусевичів, таки наш єсенівський, узєв тоту плиту дес у долини». — «І гроші взєв?» — «За гроші не знаю. Видев, грошей не брав, бо єк був бінний, так бінний си й лишив». — «Чкода, — кае тот мадяр. — Тепер нема поправки на ті гроші — так вони й пропадут у землі. Але я тебе, — кае, — шє поправ'ю. Єк кінчаєси Гаджіла, више Кидроватої, то там зверхє є комора на чистім полі. Там є кагла. Дуже така кагла далеко йдет, але то нічо. Треба тов каглов лізти, аж ізлізеш у нашу кухню, шо ми собі їсти варили. А трохи далі з кухні піти, то там є наші леговища, де ми лежєли. А ше далі, то є комора і в ні шість путин грошей. То йк бис си дістав там, то мав бис із чого жити і самий, й діти, й діти від діти…»
Та й такого мені наговорив мадяр. Я собі тото затємив та йк вернувси д'хати, то так май по згоді узєв слугу та й пішов. Шукав я, доки шукав, але врешті таки знайшов-сми. Гет так чисто усе, ік той мадяр говорив. Пішов я в ліс, утєв остриву, поклав у ту діру та й кау слузі: «Лізь…» А слуга, біда би на него впала, не хоче лізти. Лізу я самий. Зліз я тов остривов успід, знайшов тоту кухню. Далі була мала діра, шо ледве мож чоловікові пролізти. Висунув я поперед себе ліхтарню та й лізу у ту діру. Ліз я, доки ліз, аж дістав-смиси до тої комори, шо спали опришки. Та лиш я туди вліз, а там, браччіки, лежит таке велике, єк добрий полубичок. Ноги в того такі, єк бербениці. А очі такі великі, єк добрі клубки… Ріт аж по самі вуха… А луска така на тім, єк добрі долоні… Та то усе так світі, шо страх… Господи! Єк то си на мене вбернуло та подивило, то на мені волосє стало дубом. Я не мав коли уже обертатиси, лиш таки задом, задом зачєв висуватиси з тої комори. Та єк смиси урізав у плиту плечима, то гет шкіру зігнав… Шкіра повисла у мене на плечі, ік шталаба.
З гірков бідов видер-сми йкос із тої комори. Та єк стали ми укікати вити оба з слугов, то не знаю, коли ми добігли у Гропу, ув оцису стаю до мене.
— А чого ж ви тікали?
— Боєлиси, аби то сі не вихопило та за нами, аби сі не гнало.
